Читаем Бур'ян полностью

У Кожушного в дворi перше, що кинулось Давидовi, це — в хлiвi кувiкало на весь голос порося, а з загороди через хвiртку дивилась тоскними очима корова, потiм витягла шию й ревла, аж сумно. Чи голодна, чи ненапоіна. Дверi сiнешнi стояли вiдчиненi й хатнi тiльки прихиленi, а не на засувi.

А як зайшов, — посеред хати Тихiн у кожушку, розстебнений i без шапки. На Давидове "здрастуй" вiдповiв глухо, мов то в пустiй хатi луна вiд Давидового ж голосу. Потiм узяв шапку з лави й рушив до дверей повз парубка, на нього й не глянув. Давид здивований схопив Тихона за руку i спинив. Той не вирвав руки.

— Що з тобою, Тихоне?

Тихiн глянув хмуро на товариша й одвiв погляд — упав десь у куток бiля помийницi. Давид пильно, з неспокоім дивився на нього: зблiдлий i ще мов дужче запали очi. В хатi бiльш нiкого не було. Блиснула догадка. А як тiльки Давид оглянув хату, побачив постiль розкидану на полу, збиту солому бiля полу, то вже не мав сумнiву, з тривогою казав Тихоновi:

— Ти здурiв, Тихоне! Бив Марiю, мабуть? Тихiн важко глянув на Давида хмурими очима, i в них блиснула й до нього зненависть.

— Ну?!

Давид журно хитнув головою. Тодi Тихiн вирвав руку й пiшов до дверей. А вслiд йому Давид палко:

— Та, Тихоне! Брехнi ти повiрив ото!

Тихiн спинився бiля порога й пильно глянув спiдлоба. Давид подався до нього й заговорив, сумовито й гаряче дивлячись на нього. I не думав, i не гадав нiколи вiн, що Тихiн отакий легковiрний: хтось белькнув дурним язиком, а вiн уже й глузд втратив. Ну, защепнуло якесь падло їх позавчора ввечерi. Але чи маі вiн його, Давида, за товариша, чи слово для нього його, Давидове, не полова? То хай чуі: вона отам на полу всю нiч спала, а вiн отут на лавi. I в думцi в нього не було.

На його обличчя довго й пильно дивився Тихiн. Чи чув що, бо весь був в очах, жадiбно ловив, як ворушились Давидовi уста, рвучи слова, як погляд, одвертий, i ясний, i трохи з докором, лився теплим промiнням крiзь його очi аж у груди. Чув, як одтавало серце. I перше, чим стукнуло, ламаючи рiвний ритм, це радiстю, що глянула з очей запалих. Мовби загубленого безвiсти товариша раптом зустрiв i про загублену (лiта тому, дарма що одну нiч) безвiсти любу дружину звiстку принiс вiн: що жива, що любить. Раптом здригнулись риси й застигли в невимовнiй муцi, а з грудей глухо i з стогоном вирвалось:

— Що ж я наробив?

Чом вiн, Давид, учора ввечерi — де вiн був? Як тут у хатi їх було двоі та третiй, сатана, пiдiйшов iз — за спини й над ухом прихилився. А до неї пiдбiг, мабуть, та цитьнув.

— Ну, вже ж Марiя казала, невже ти їй не повiрив? — Давид це.

Тихiн замислився, згадав Марiю вчора. Ще пiдозрiло глянув на товариша. Нi, Давид не бреше. Так, як брешуть або ховають щось, не дивляться ясно. I вiн розповiв Давидовi про все, як було вчора.

Найперше — це така б, здавалося, дурниця, сiрники шукала на карнизi, щоб засвiтити, не знайшла. А чув же, як шерхнула пачкою. Це щоб не свiтити їй. Нащо це було їй треба? Ще Тихiн задумався. Давид його заспокоював.

Казав, що, може, й хвилювалась молодиця. Це просто у вдачi людини.

— А ти її, бачу. Тихоне, бив? Де це вона зараз? Тихiн поник головою. Не знаі Тихiн, де вона зараз. Уночi, вчора, знаі ще, бив на полу, i як же бив її!.. Скотини не бив отак зроду. Потiм упала додолу вона, далi — не знаі вже. Так наче сниться йому, що сидiв вiн уночi, а вона билась на соломi й стогнала. А коли встала? Де подiлась? — не знаі. Може, саме тодi, як, на стiл упавши головою, лежав… i до самого свiту отак. А глянув — не було вже. А це ще й з хати не виходив. Та почув уже — корова реве: нi давано ж у нього ще нiкому, нi наповано.

— Та це пусте, Тихоне! А от що з нею сталося?

— Пiду, може, простить! Ну як же розум втратив! — сказав Тихiн. — А вона, мабуть, у сестри Лукiї, на тiм краї села живе. Якщо в сестри, то добре. Треба зразу ж сходити та розповiсти їй усе. Це сьогоднi ж треба буде зробити.

— Ну, а на хуторах же, що там? — по невеличкiй паузi спитав Давид.

— Та в хуторах добре, Давиде! I гостинець тобi і. Вiн розстебнув кожушок i витяг iз бокової кишенi пiджака клейончастi палiтурочки вiд записної книжки, дiстав звiдти "облiкову картку" на коня i з неї вже клаптик паперу, згорнений учетверо. Подав Давидовi мовчки, тiльки очима пильно дивився трохи примружено. То був лист Кушнiренкiв з допру.

Давид жадiбно вп'явся в нього вiд слова до слова. Хмурний, потiм аж блиснули очi.

— Тихоне! Ти знаіш, що це ти принiс?

Тихiн — примружено з усмiхом, i мовчить навмисне.

— Оце, брат, їм — капут! Оце та ниточка, що до клубка доведе: тут i фiнагента, що вбито, згадуі, i конi… Прiзвище одiрване саме Кушнiренкове

— скурив Iлько, видно. Ну, то, брат, на те й наукова експертиза і. Тi взнають, хто писав.

— Казав, щоб нiкому, — таімно й хмуро сказав Тихiн.

— Ну, ясно!

Давид мовчки й обережно сховав листа аж пiд шинель, аж у спiдню кишеню пiджака й весело тодi Тихона по плечу вдарив.

— Тепер живемо, Тихоне!

Ну, а зараз скотину нагодують та й у читальню. Нi, ще Кожушний з кишенi витяг газету. На хуторах дiстав.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Книжный вор
Книжный вор

Январь 1939 года. Германия. Страна, затаившая дыхание. Никогда еще у смерти не было столько работы. А будет еще больше.Мать везет девятилетнюю Лизель Мемингер и ее младшего брата к приемным родителям под Мюнхен, потому что их отца больше нет – его унесло дыханием чужого и странного слова «коммунист», и в глазах матери девочка видит страх перед такой же судьбой. В дороге смерть навещает мальчика и впервые замечает Лизель.Так девочка оказывается на Химмель-штрассе – Небесной улице. Кто бы ни придумал это название, у него имелось здоровое чувство юмора. Не то чтобы там была сущая преисподняя. Нет. Но и никак не рай.«Книжный вор» – недлинная история, в которой, среди прочего, говорится: об одной девочке; о разных словах; об аккордеонисте; о разных фанатичных немцах; о еврейском драчуне; и о множестве краж. Это книга о силе слов и способности книг вскармливать душу.

Маркус Зузак

Современная русская и зарубежная проза