Чарівний бумеранг

Микола не розумів рішення Штабу. Мало того, що викриються їхні польоти над океаном, карники довідаються навіть про таємничу печеру. В цю мить він не думав про власне життя. Але життя дев'ятнадцяти юнаків було також під загрозою, і Микола втретє викликав Чаміно.

— Ідіть на зниження, — так спокійно відповів Чаміно, неначе загонові ніщо не загрожувало.

В ту ж мить Микола втратив координацію рухів, його мовби подолав тяжкий сон. Він спускався все нижче й нижче, але вела його не власна воля, а чиясь чужа, страшна своєю нездоланною владою над кожним рухом.

Щось жевріло у його свідомості, виникали якісь картини, але вони ніяк не нагадувати Фаетон. Так, так, це знов була Земля! Ось він іде по високих тропічних травах до колонії Ечуки-батька, назустріч йому вибігає шоколадний Алочі. Хлопець кричить щось веселе, розмахує бумерангом. Мабуть, хоче розказати, як він убив ведмедицю, убив без допомоги Миколиного циліндрика.

Потім невідомо звідки взявся Рагуші, підступив до Миколи. Із-за його трикутної постаті виглянула заплакана Лоча. Вона відштовхнула Рагуші, підбігла до Миколи, впала йому на груди.

— Акачі! Любий мій!.. Я так за тебе боялася…

Та що це значить? Ніякого Рагуші немає. Немає ні зелених тропічних велетнів, ні високих трав. Навколо снігова рівнина, в руці у Миколи затиснута невеличка коробочка — така сама, як під час експерименту Чаміно в їхньому саду. Лоча справді припала головою до його грудей, по її щоках котяться сльози радості. А поруч стоїть, усміхається Лашуре.

— От бачиш, — каже Лашуре, — усе гаразд. Дуже добре, що тобі вдалося заманити їх так близько. Потужність нашої станції поки що невелика.

Про яку станцію він говорить?.. Тим часом Лоча випросталась, і білий плащ рвійно затріпотів на ній. Микола оглянувся й побачив дивну картину.

Тридцять карників у чорних плащах, вишикувавшись у колону по троє, німо стояли на відстані кількох шу. Хуга сніговими батогами шмагала їх по змертвілих щоках, але в них не ворушилися навіть повіки. Тридцять жуго і стільки ж потужних шахо лежали біля ніг передньої трійці.

Страшно було дивитись на цих манекенів. Час від часу якась сила змушувала їх рухатись — тридцять ніг одночасно підіймались і опускались, мовби то була одна спільна нога.

Ліворуч від них Микола побачив таку ж саму колону юнаків-проповідників.

Лашуре винувато промовив:

— Нічого не вдієш. Наша станція поки що не розуміє, хто друг, а хто ворог.

Одразу ж після цих слів обидві колони знялись у повітря. Карники полетіли туди, де мав бути крижаний вхід до кімнати Лашуре, а молоді мандрівники — у напрямі таємної печери. Микола, попрощавшись із Лочею, догнав їх, відчинив отвір, і юнаки, дотримуючись дивовижного порядку, якого не могло бути без втручання таємничих хвиль, спустилися в темні лабіринти кладовища.

Тільки тут невідома сила втратила над ними владу, і хлопці в темряві почали обмацувати один одного, не розуміючи, що з ними сталося і де вони зараз перебувають. Микола як міг заспокоював, але страх перед невідомим, хоч і рятівним, ще довго не покидав їх. Усі добре пам'ятали, що ледве не загинули над океаном. Хто ж їх урятував? Який чаклун переніс їх, живих і неушкоджених, до рідних лабіринтів?..

Микола догадувався, що то був апарат, винайдений Чаміно, але й він не міг уявити, як Чаміно вдалося поширити його дію на таку велику відстань.

Проходячи по людних печерах, вони чули одні й ті самі розмови: що це було? Чому всі люди одночасно опинилися в якомусь страхітливому сні? Хтось блукав по печерах мов сновида, а хтось відчув, що в нього мимоволі підіймаються руки, неприродно ворушаться пальці, якась сила кудись штовхає — на стіни печери, у переходи і виходи, на площі.

Микола ще раз запевнив юнаків, що з ними нічого незвичайного не сталося — просто нервове потрясіння, яке нерідко трапляється з людьми під час великого психічного напруження.

Передавши мандрівників дядькові Гашо, який таємниче усміхався (йому теж довелось пережити сеанс сомнамбулізму, але він уже зв'язався зі Штабом і був добре про це поінформований), Микола повернувся на кладовище, піднявся на поверхню і незабаром з'явився у Штабі повстанців.

Чаміно зустрів його радісними обіймами, але на його обличчі можна було помітити заклопотаність.

— Ще рано радіти, — сказав він. — Межа дії нашої станції — п'ятдесят тисяч шу. Якби не твоя витримка, Акачі, могла б статись дуже велика неприємність. Ти не уявляєш, як ми хвилювались! Увесь Штаб сидів біля стіни горизонтів.

— Де карники? — запитав Микола.

Чаміно повів його до великої кімнати, що містилася за кілька переходів від Штабу. Дехто з карників лежав у ліжку, інші сиділи попід стінами, безтямно озираючи кутки кімнати, що стала їхньою в'язницею.