Чарівний бумеранг

Микола мовчав. Він думав про те, що цієї хвилини відбулося перше на цьому материку полювання і вперше людина скуштувала теплої крові. Його вразила сміливість і спритність Алочі. Хлопчикові бракувало тверезості, він ще не вмів зважувати свої сили, але вже зараз можна було сказати, що а нього виросте справжній мисливець. А його несподівана хижість… Чи можна на неї нарікати? Микола давно казав батькові, що дітям бракує м'яса, але батько ніби чогось боявся. Чого ж тут боятися? Людина була й лишиться нещадним хижаком, кров і м'язи тварин — диких чи свійських — були й ще довго будуть для неї звичайною поживою…

Алочі, напившись крові, вхопився цупкими руками за ліану, швидко видерся на дерево, ніби очманілий, крикнув у джунглі:

— Ге-гей, лісові ведмеді!.. Ваша кров дуже смачна! Алочі питиме вашу кров…

Він мовби сп'янів. Стрибаючи з гілки на гілку, повисав над Миколиною головою, співав якусь незбагненну пісню, і налякані папуги лементували у верхів'ях дерев. У джунглях зчинився галас, птахи і звірі перегукувалися тривожними голосами, ніби передчуваючи якусь небезпеку. Це передчуття було не марне: народився справжній володар усього живого на материку. Сьогодні він уперше відчув свою повновладність; вона сп'янила його до безуму, він не міг приховати цього сп'янінн'я навіть перед учителем.

Миколі також передалась напівдика веселість Алочі. Вийшовши з лісу, вони разом вибігли на скелю, що височіла над дзеркальною поверхнею широкого озера. Алочі розігнався і стрибнув униз головою. Микола дивився, як його спритне тіло розтинало воду, і думав про велику людинотворчу місію батька. А в пам'яті жевріла батькова розповідь про Юпітер…

Миколі хотілося запам'ятати кожну живу риску свого учня, кожен вигин пружного тіла, що спритно, дужим помахом сильних рук розтинало прозору воду.

Прощай, Земле!.. Прощайте, гори й ліси, чисті озера й теплі ріки. Будьте прихильні й щедрі до маленьких, кмітливих істот, які є першими зернятками діяльного розуму на земному Материку Свободи…

Може, кілька мільярдів обертів тому отак дивився на витвір власного розуму аміачний космонавт із Юпітера. Він дивився на першого фаетонця — далекого пращура Акачі.

15. Добридень, Лочо!..

Вони стояли скафандр до скафандра, і кожен з них поклав на плечі другого витягнуті руки. Батько дивився в обличчя синові, син дивився на батька. Мужня, зріла молодість і мудра, досвідчена старість мовчки перезиралися між собою, не маючи певності, що коли-небудь їм доведеться побачитися знову.

Рагуші клопотався біля ракети. Алочі привів півтори сотні дітей, вишикував їх на галявині. Діти нетерпляче поводили бистрими оченятами — їм хотілося бігати, стрибати, лазити по деревах. Вони не розуміли, чому Алочі змушує їх стояти непорушно, а оті двоє, кого вони називали батьком і вчителем, чудернацько труться своїми шоломами, наче також затіяли якусь незнайому гру.

Батько сказав:

— Доки літатиме Рагуші, будемо обмінюватись нитками шахо… Хоча б раз на кілька обертів.

— Будемо, тату, — відповів Микола, і знов запанувало мовчання.

Червоногрудий какаду, що кружляв над ними, сів батькові на плече, залопотів крилами і несподівано проголосив:

— Бу-де-мо!.. Бу-де-мо!..

Батько мимоволі усміхнувся.

Рагуші також попрощався з Ечукою і неквапливо пішов до ракети, а Микола покликав до себе Алочі.

Хлопчик ніби розумів значимість цієї хвилини, був по-чоловічому суворий і урочистий.

— Прощай, Алочі. Ти будеш добрий помічник батькові. Правда, Алочі?..

— Я буду його правою рукою, — відповів хлопчик.

Микола зайшов до ракети. Рагуші, натиснувши кнопку, зачинив герметичні люки, увімкнув гравітаційні двигуни. Корабель плавно одірвався від землі, окреслив прощальне коло над колонією Ечуки. Микола бачив, як півтори сотні маленьких рук піднялися над йоржистими голівками і замахали на прощання. Хто їх цьому навчив? Невже й це інстинктивний рух, що передався комусь із земної малечі? Якась дитина підняла руку, а вслід за нею замахала рученятами вся колонія…

Тільки Ечука-батько стояв осторонь у глибокій задумі. Микола добре розумів, про що він зараз думає…

Ракета набирала швидкість. Коли підлітали до Місяця, Рагуші сказав:

— Зараз я покажу тобі супутник Землі.

Вони полетіли над мертвою місячною рівниною. Холодна попеляста поверхня не мала жодної заглибини. Рівнину змінили гори, скелі були гострі, їжакуваті, схожі на кам'яні ножі. Ні на Землі, ні на Фаетоні не можна побачити таких скель: там вітер і вода ретельно обточують їх, поволі затуплюючи гострі шпилі і грані. Тут не було ні води, ні вітру, і скелі зберігали свій первісний вигляд. Від різкої зміни сонячного тепла і космічної холоднечі виникали розколини, скелі іноді обрушувались, але основа, що залишалася стояти, все одно мала загострені грані.

Контраст поміж горами й рівнинами тут на диво разючий — без хвилястих переходів, без плавних ліній…

Колись Микола буде вдячний Рагуші за те, що космонавт показав йому той Місяць, якого земне людство ніколи більше не побачить, — на Миколиних очах вірний супутник Землі почне набирати зовсім іншого вигляду. Але це трапиться згодом…