Чарівний бумеранг

Поштовхи припинились, Микола поволі заспокоївся. Ще раз перевірив апаратуру. На екрані з'явилося його власне зображення. То був психодвійник, що жив у глибинах електронного мозку. Двійник сказав:

— Не поспішаймо, брате. Ти дуже схвильований. Твоє хвилювання передається мені.

— Що каже Ша-Гоша? — запитав Микола.

— Ша-Гоша викликає Єдиного. Він дуже заклопотаний тим, що Єдиний уникає розмови. Ша-Гоша домагається перебудови нашого суспільства на підставі законів Розуму і Добра. Цього вимагає Галактика.

— Ти добре бачиш Ша-Гошу?..

— Поки що я бачу Юпітер. Бачу Червоний Острів. У якому образі бачить себе Ша-Гоша — я ще не знаю. Його відчуття програмуються через Сонце. Моє поле надто слабке, щоб прийняти цю програму.

Двійник Миколи — його променевий психовідповідник — казав правду. Ша-Гоша, як і кожен мозок, складається із мільярдів нейронів. Кожен нейрон відчуває себе особою так само, як відчувають себе особами нейрони нашого мозку. В цьому легко переконатися, якщо пригадати, що в наших статевих залозах нейрони мають своїх генетичних відповідників. І ті відповідники здатні ставати особами, що із атомних світів приходять у наш вимір Всесвіту.

То є наші власні діти…

І все ж людина бачить себе не поділеною на окремі клітини — вона бачить себе як особу. Бачить у синтезі всіх своїх психічних зусиль. Отже, Червоний Острів — батько Ша-Гоші — також мусить бачити себе в якомусь образі. Але як охопити це бачення в цілому? Як настроїтись на ту програму відчуттів, яку Ша-Гоша отримує від Галактики через Сонце?..

Нарешті Микола переконався, що він здобув цілковиту рівновагу. Його психодвійник сказав:

— Пора, брате! Нас кличе Ша-Гоша.

Микола зодягнув на голову масивний шолом, з'єднаний еластичним кабелем з електронним психовідповідником. Тепер вони злились у єдиний організм.

Незабаром автомати висмокчуть із кімнати повітря до повного вакууму. В кімнаті запанує холоднеча Космосу. На ліжку лежатиме тільки речовинна подоба Шако-Миколи — його крихка оболонка, — а вся психоенергія організму перейде в електронний мозок, що міститься в сусідній кімнаті.

Микола вимкнув екран. Тепер він йому не потрібний. Його тіло скувала солодка втома. Воно було для нього лише одягом, який він залишає в оцій кімнаті, наче в гардеробі. Вакуум не дозволить упасти на цей одяг жодній порошинці. А коли він повернеться з мандрів, його електронний друг вдихне в клітини тіла всю ту енергію, яку Микола щедро йому довірив…

…Тиша космосу. Тіла немає. Є лише полум'яні язики, що обертаються на зразок далеких галактик. Микола знає, що то він — то дух його б'ється в полум'ї отих язиків, але мови у нього немає так само, як немає тіла.

І все ж воно — оте бездомне «я» — відчувало себе тією особою, якій колись належало. Особа жила в промені, що був її тілом…

Можливо, кожен промінь комусь належить? Бо що ж відчуває, що мислить, коли ие проміння? Адже ж у світі нічого більше немає, окрім нього. А раз нічого більше немає, то й мислити більше нічому. Кожен предмет — це тільки законсервоване проміння. Для Субстанції він прозорий, бо для неї немає поверхні предметів — існує тільки вона сама у власній самоглибині. І коли зникає предмет — скажімо, наше тіло, — то хіба гине проміння, з якого витканий був предмет? Як можна уявити смерть променя? Зате легко уявити його вивільнення із нашого тіла, його повернення в лоно Субстанції…

І ось питання: чи гине та інформація, яку надбав промінь тоді, коли він був атомною піною нашого організму? А чому, власне, вона має гинути? Навіщо ж той промінь приходив у наш організм? Хіба не заради збагачення самої Субстанції? Хіба гине інформація, згущена в променевій пам'яті електронного мозку? Хіба Всесвіт — сам Всесвіт у своїй безмежності! — мусить бути організований гірше, ніж отой ящик, де ми зіштовхуємо зустрічні променеві потоки? Чи не виявляємо ми нескромність, коли творіння власних рук вважаємо досконалішими за Всесвіт? І якщо ми навчилися зберігати ідеї у променевій оболонці, то з якої причини цього не вміє робити Всесвіт? Хіба вік його коротший, ніж вік смертної людини? Хіба йому не вистачило часу на оцю мудру науку? Хіба Субстанція не пізнає саму себе в нашій діяльності? Але як вона може себе пізнавати, коли гинуть ідеї, що живуть променевим життям у глибинах нашого мозку?..

Ніякого іншого життя йому і не треба. Тільки б летіти отак — променевим завихренням у зоряному вітрі, відчувати себе безмежним у безмежності. Тій далині немає меж, немає впину. Як солодко бути зоряною краплиною! Невже він стане колись чимось іншим? Навіщо? Ах, так! Субстанція мусить бачити себе. Їй потрібні очі. Гармонія повинна стати тілом. Бо матерія пізнає себе в Людині…

Тіні. Прозорі силуети. Немає навіть зірок. Та ось тіні поволі починають вирізьблюватися чіткіше. З'являється те, чого насправді немає, — поверхня тіл і предметів. Невже він бачить? Але чим? Де його очі? Хіба можна бачити без очей? Хіба нейтрино щось бачить?..