Чарівний бумеранг

— Не знаю, — відповів Мирон Якович. — Ось лежить «Діалектика природи» Енгельса… — Мирон Якович розгорнув книжку і прочитав: «…Хоч би як довго тривав час, доки в якій-небудь Сонячній системі і тільки на одній планеті створились умови для органічного життя; хоч би скільки незліченних органічних істот повинно було раніше виникнути й загинути, перш ніж з їх середовища розвинуться тварини із здатним до мислення мозком… — у нас є впевненість, що матерія в усіх своїх перетвореннях залишається вічно однією й тією самою…» — Він закрив книжку і поклав на неї руку. — Чому ж ми повинні відкидати думку, що життя виникло спершу на Фаетоні, а потім уже на Землі?.. Скажімо, автор підручника, по якому ви, Вікторе, вивчали в школі астрономію… Пригадуєте його прізвище?..

— Здається, Воронцов…

— Так, Воронцов-Вельямінов… Він теж свідчить, що кора Фаетона мала бути вдвоє старша, ніж кора Землі… Значить, на Фаетоні могли виникнути умови для розвитку життя ще тоді, коли Земля перебувала в розпеченому стані…

— Ніякого Фаетона не було! — майже істерично вигукнув Віктор.

— Не було?.. — стомлено перепитав Мирон Якович. — Я ознайомився з джерелами, на які посилався Нечипорук. Даремно він не розповів про алмази, знайдені в метеориті Новий Урей іще 1888 року. Тільки цього факту досить, щоб стверджувати: Фаетон таки був!.. Сьогодні люди самі навчилися робити алмази і добре знають умови, за яких вони виникають. Щоб із вуглецю створилися алмази, потрібне таке велике тиснення, якого немає навіть у земній корі. І температура близько тисячі градусів… Тому алмази створюються не в корі планети, а глибше — у мантії. Там є і необхідна температура, і відповідне тиснення. Звідки ж вони взялись у метеоритах, якщо не було планети?.. Платона я теж переглядав. Це досить переконливо…

Я ледве не стрибнула через стіл, щоб розцілувати Мирона Яковича! Хороший, рідний… Скільки ж йому довелось перечитати астрономічної літератури, щоб відшукати цей додатковий аргумент! Невже ми таки навернули його до своєї віри?.. Я мало не танцювала від радості. Мені хотілося розшукати Миколу і крикнути йому: «Мирон Якович повірив!.. Повірив!..»

Віктор, мабуть, зрозумів, що зазнав поразки. З непевністю в голосі запитав:

— А як же обком комсомолу? Вони ж погодились, коли я виступав…

Декан відповів:

— Сидорук повідомив, що там теж переглянули свою думку. Ми зараз шукаємо приміщення для гуртка…

Як я ненавиджу себе за те, що поїхала з Віктором до Дніпра! Таке відчуття, ніби я вчинила жахливий злочин. Пробач, Миколо. Лоча б цього, мабуть, не зробила…

Ти не сердься на мене. Тепер я розумію, чому так вийшло. Вчора я дуже погано подумала про Віктора, сама злякалася власної думки, а сьогодні мені захотілося глянути на нього новими очима. Бо тяжко, дуже тяжко бачити людську підлість…

Ти незабаром прийдеш, мій любий Акачі… Коли б ти знав, як я тебе сьогодні жду! Мені хочеться вдихнути того озону, яким насичені твої думки…

Але розповім, що сталося далі. Віктор, звичайно, не заспокоївся. Він вирішив будь-якою ціною «розвінчати» Миколу. Можливо, його штовхала на це моя присутність.

— Ви не були на останніх зборах їхньої секти…

— Не секта, а гурток, — поправив його Мирон Якович. — Вони вивчають космос. Що ж тут поганого? Може, із них виростуть майбутні вчені.

— Нечипорук — ідеаліст. Тепер я в цьому переконався остаточно. Те, що він проповідує…

— Що ж саме?

— Ви цитували Енгельса. Там ідеться про органічну матерію. Тобто про матерію живу. А Нечипорук стверджує, що існує якесь променеве життя, що найпоширеніша форма життя у Всесвіті — променеві організми. Навіть зорі й галактики він бачить як живу матерію. Хіба ж це не містика? До чого ж це веде? Він так і каже: білковий організм — дуже недосконала форма життя. Потім… — Віктор завагався, ніби те, про що він хотів сказати, було чимось страхітливим. — Мироне Яковичу! Я дуже вас прошу звернути увагу на оце: Нечипорук визнає ідею. Тобто дух. Він стверджує, що оті променеві організми задають нам програму відчуттів. Ми нібито створені фотоспособом. Ось що виходить, коли відкидається вчення Енгельса про поділ матерії на живу і мертву!..

Мирон Якович мовчав. Він задумливо перегортав сторінки Енгельса. Потім сказав тихо, сердечно:

— Я вас розумію, Вікторе. Те, про що ви кажете, — це, по суті, головне питання філософії. Співвідношення матерії і мислення, матерії і відчуттів. Але справа ось у чому… — Мирон Якович зробив тривалу паузу. — Справа в тім, Вікторе, що ніякого «вчення» Енгельса про поділ матерії на «живу» і «мертву» ніколи не було. І не могло бути…

— Мироне Яковичу! — вигукнув ошелешений Віктор. — Ви ж самі щойно прочитали…