Час великої гри. Фантоми 2079 року

— Що сталося? — стурбовано спитав Чміль братчика Фавна — цю незнайому чорнобороду людину зі слідами Чорного Мору на лиці. Невідомо чому Чміль відразу, як побачив Фавна, перейнявся повагою до цього напівмерця, який охляв настільки, що майже нічого не поїв на свят–вечір й сил не мав узяти участь у спільних веселощах. Крилася у Фавні якась таємниця, яка непокоїла Чміля.

— Що сталося? — перепитав сотенний.

Фавн стояв лицем до віконця, в якому своїм кволим диханням і холодними пальцями вигрів озерце прозорого скла, що крізь нього було видно сторожову вежу і подвір'я. Чашку з кутею поставив на стіл.

— Через годину почнеться атака, — розмірено й чітко вимовляв безжальні слова Фавн. — Треба підготувати оборону. Наступатимуть з боку стогу сіна, звідти, де ви мене знайшли. Але негайно треба затримати Святополка. Він приведе нападників.

Слова Фавна гіпнотично подіяли на Чміля і Мармизу, які слухали незнайому людину підкоряючись її незрозумілій логіці і впевненості, наче стояв перед ними ясновидець. Чміль одразу повірив Фавнові, бо його слова збігалися з таємним попередженням з Києва, якого Фавн не читав.

— Хто нападе? Скільки їх?

— Не знаю. Бачив четверо саней, чоловік по п'ять в санях… Добре озброєні. Вони йдуть убити нас.

— Це наші? — спитав Мармиза.

— Чужі, — помовчавши, пильно вдивляючись у пітьму Фавн спитав: — Зброя у вас є?

— Є, — відповів Чміль. — Автомати ІЖ-107, станковий кулемет, три міномети.

— Є станковий гранатомет ХМ-507 і протипіхотні гранати, — додав Мармиза.

— Прилади нічного бачення?

— Є.

— А батарейки до них?

— Великий дефіцит, — зітхнув сотенний. — Але для такої оказії знайдемо. А звідки ти, брате… ви, пане, знаєте?

— Про це пізніше. Не гайте часу. На вежу треба поставити вартового. Вони знають, що вартових нема. На жаль, він загине, тільки–но дасть сигнал тривоги. Але встигне попередити нас. Кулемет поставити на даху. Пане сержанте, ви сядете за кулемет. Пробачте мені, але я надто слабкий, не зможу бігати і стріляти. Я контролюватиму коридор. Дасте мені автомат. Міномети розставити так, щоб накрили шляхи підходу від стогу самі знаєте, де. Всі ліхтарі й свічки загасити.

Щоб не перестріляти в темряві своїх людей, почепіть шматки тканини, що світиться. Знайдете?

– Є роби для шляхових робіт, оранжеві, світяться, — сказав Мармиза.

Сотенний і сержант побігли до зали. Ніхто й не помітив, як вони повернулися: дехто вже спав, умостивши голови на столі, серед святкових страв, а найбільш завзяті вперто тупцяли біля ясел і ялинки, витискаючи з себе останні залишки енергії, тривоги і непевності. Довгі тіні братчиків стрибали по стінах і стелі, подвоювалися і потроювалися, нагадуючи декому забуті телекартинки. Яків Гальперин терпляче розтовкмачував Микиті американські підходи до лікування хвороби Альцгаймера. Віфлеємська зірка сиротливо стояла в кутку зали і вже не виблискувала святково.

Святополка в залі не було. Він зник.

10

Першим нападників помітив Микита, якого поставили на дерев'яну сторожову вежу. Вони повільно посувалися з боку стогу сіна, прямуючи до заднього двору, а не до центральних воріт.

Були в білих маскхалатах, майже зливаючись зі струменями снігу та все ж Микита загостреним від страху зором упіймав неясний рух сірих постатей, немовби перекреслених чорними автоматами й гранатометами. Поки витягав з‑за пазухи ракетницю, зір йому кольнув червоний промінь лазерного прицілу — і це його врятувало. Зістрибнув з вежі за мить до того, як пролунав тихий постріл снайперської гвинтівки, впав у кучугуру снігу й, борсаючись у ньому, встиг навмання вистрелити туди, звідки посувалися нападники. Біла сліпуча ракета з шипінням й іскрами, наче під час зварювання, полетіла низько над снігами й влучила в одну з постатей, яка раптово спалахнула жовто–червоним полум'ям. Почувся зойк, постать тупцяла на місці, доки хтось з камарадів не кинув нещасного в сніг. Та момент раптовості атаки вже було втрачено — через кілька секунд міни братчиків почали вибухати на висоті одного метру над сніговим полем, вбивши ще кількох нападників.

Фавн примостився в глухому куті коридору за матрацом, яким прикрив тумбочку викинуту з келії. Автомат поклав на матрац.

Він почув перші звуки бою, але був переконаний, що атакуючі обов'язково прийдуть сюди, щоб знищити казарму забрати з собою запаси зброї та харчів, які братчики зберігали в цьому приміщенні. Можливо, в нападаючих була якась особлива мета, про яку не знав Фавн, але знав Святополк. Коридор був порожній, лише навпроти входу блимав каганець — у поспіху його забули згасити, — й, коли око звикло до цього мізерного вогника. Фавнові здалося, що розвиднилося і коридор добре проглядається на всю його довжину. Знадвору лунали автоматні черги, глухі вибухи мін, а всередині казарми панували тиша і спокій.