Черлені щити

— Кланяйся князям, поганцю! Ще раз і ще! Молоді гридні зробили те ж саме з іншими ханами. Святослав махнув, щоб відпустили, повернувся до Коб'яка:

— Ну що, хане, важко в полоні? Не подобається? Крутиш носом? А скільки ж нашого люду ви тримаєте у себе? А скільки загнали в сиру землю? Думав про це?

Коб'як хитнув головою, як норовистий кінь, коли на нього насіли оводи.

— Прийде час, княже, і ти так стоятимеш переді мною та моїми родовичами, як я нині перед тобою, тоді і дізнаєшся, як бути в полоні!

Всі обурено загули: це була погроза. Але Святослав підняв руку.

— Чому ж не жив з нами, як добрий сусіда? Чого плюндрував нашу землю? Чому знову збирався напасти на нас? Легкої поживи захотілося?

— Ви самі накликали мене сюди… Поряд з тобою, княже, сидить князь Ігор і не дасть збрехати. Це ж він на твоє прохання покликав мене та Кончака разом воювати Рюрика! Хіба не так?

Ігоря пересмикнуло. Святослав спохмурнів. Що було, те було. І зовсім недавно, якихось чотири чи п’ять років тому. Та навіщо про це нагадувати тут?

У Рюрикових і Володимирових очах блиснули насмішкуваті вогники. А київські бояри, ці багатії, незалежні вельможі, що на свій розсуд запрошували до Києва князів і нерідко проганяли їх, відверто засміялися.

— Прикуси язика, рабе! Довгого маєш — вкорочу! — спалахнув Ігор. — Не тобі згадувати минуле! Ліпше думай про день завтрашній — що він тобі принесе. Ось ми дізналися, що Кончак підбиває ханів на велику війну проти нас. Так от, якщо він справді сунеться на нашу землю, то першою полетить твоя башка з пліч!

— Дякую, що сказав. Тепер знатиму, що мене жде. Але ти сам стережись! І думай не про день завтрашній, а про нинішній, — відрізав Коб’як, хижо повівши прищуреним оком по столу. — Бо хто відає, чий вік довший? Хто тут може сказати, до кого першого підійде щербата з косою? Може, до тебе, Ігорю? А може, до князя Святослава?

Коб'як раптом відштовхнув Кузьмища, нахилився над столом, блискавично вирвав застромленого в копчений окіст захалявного ножа і, майже не цілячись, сильно метнув його в Ігоря.

Ніж просвистів, мов стріла, направлений твердою рукою прямо в груди князеві, але Ігор устиг відхилитися. Ніж пролетів побіля його плеча і глибоко ввігнався в живіт молодому чашникові, що стояв позаду.

Чашник упав. Крик болю і жаху пролунав на всю гридницю.

Ігор зблід. Всеволод і Володимир Переяславський намагалися видобути мечі, та, сидячи за столом, у тісноті, не могли цього зробити. А Коб'як, побачивши, що промахнувся і ненависний йому князь сидить живий і неушкоджений, кинувся до нього з розчепіреними пальцями, щоб схопити за горло.

Тут його й наздогнав важкий Кузьмищів меч, в одну мить відділивши ханову голову від тулуба. І впав Коб’як у гридниці Святославовій — без слави, як підлий убивця.

За Ігоревою спиною корчився в передсмертних муках Святославів чашник. У гридниці стояв неймовірний шум і ґвалт. Гості посхоплювалися, вимагали скарати на горло всіх ханів і, зібравши військо, не ждучи нападу Кончака, йти на нього війною.

Святослав сидів поблідлий, розгублений. Йому на допомогу кинувся Славута, нахилився до вуха.

— Княже, не піддавайся почуттям. Гарячі голови вмить порубають полонених, а це на руку Кончакові, бо полегшить йому об'єднання всіх племен половецьких. Та й похід не на часі. До походу треба готуватися…

Порада була слушна, а головне, привела до тями великого князя. Він підвівся, розпорядився допомогти пораненому чашникові, ханів вивести, мертвого Коб’яка винести.

Гамір і пристрасті поволі затихли, вгамувалися. І хоча всі були пригнічені тим, що сталося, однак згадали, що на столах ще багато смачної їжі, що ще не подавав сьогодні свого голосу Славута, а смерть половецького хана — не така вже важлива причина, щоб перервати князівський пир. Згадали це всі і, заповзявшись біля наїдків та напоїв, поволі знову розвеселилися. Забули і про Коб’яка, і про його братію, і про похід, до якого щойно так палко закликали один одного. Хтось перший захотів почути спів Славути, інші підтримали.

— Славуто, заспівай!

Славута не примусив просити себе довго. Кинув руки на струни, пройшовся по них кілька разів, діждався тиші — аж у вухах від неї задзвеніло — і враз високо, протяжно завів:

Ой ти, степ мій, степ,
без кінця, без меж!
Ой чому ти, степ,
ковилом цвітеш?

Ковилом шумиш,
кров'ю червониш,
кістю білою
у траві дзвениш?

Чом по тобі, степ,
не жита цвітуть,
не жита цвітуть,
а полки ідуть?

Чом на тобі, степ,
нема ратая,
скаче лиш орда
розпроклятая?

— Що від крові я,
від солоних сліз
галиччю покривсь,
ковилом поріс…

Степ, широкий степ,
мій привольний край!..
Що на серці — біль,
на душі — печаль…