Черлені щити

Це була нова пісня Славути, складена ним після походу на Оріль. її прості слова, що, здавалося, жили в серці кожного, хто ходив у похід, її розлогий, як безмежний степ, спів, її глибока туга й печаль приголомшили всіх, вразили, ніби громом, видавили з ока не одного суворого воїна пекучу сльозу. Справді, яка лиха година, яка напасть насунулася на рідну землю, на широкі прабатьківські степи!

Супився Святослав, витирав очі Рюрик, хмурився Ігор і Володимир, ридав, не стримуючись, гридень Кузьмище, і сльози текли по його чорній закошлаченій бороді.

— Славуто, сьогочасний Бояне наш! — Святослав поцілував співця у сиву голову. — Незрівнянний наш! Дякуємо тобі!

І гридниця затула, заревла, застогнала сотнями голосів:

— Славуто-о!

5

По приїзді в Новгород-Сіверський Ігор запросив до себе княжича Володимира Галицького. Помітно схвильований і злегка зблідлий, той поспішно ввійшов до хоромини, обняв сестру і зятя і відразу, без зайвих слів, запитав:

— Ну, що? Батька бачили? Як він? Що сказав?

Ярославна схлипнула, її рівний гарний носик зморщився, шовковисті брови здригнулися.

— Постарів… Схуд… Очі стали тьмяні, заглиблені в себе, ніби дивляться не вперед, а назад, на пройдене життя…

— Ну, це ясно — старість. А старість — не радість… Та не про те мова… Про мене ви з ним балакали? — нетерпляче запитав Володимир.

— Балакали, — відповів Ігор. — Спочатку й слухати не хотів про замирення з тобою, а потім погодився на твоє повернення, якщо даси слово, що порвеш з боярством і не піднімеш руки ні на нього, ні на брата Олега!

— Такого брата у мене немає! — скипів Володимир. — Чого захотів! Визнати братом сина попаді! Ніколи! Який він княжич! Байстрюк!

Ігореве обличчя посуворішало.

— Та ти не гарячкуй! Вислухай спочатку!

— Ну? — Володимир дивився чортом.

— Ти міркуєш не як дорослий муж, а як отрок… Тебе жде золотий Галицький стіл, під рукою незабаром стануть залізні галицькі полки, під якими, коли вони йдуть, здригається земля і води розступаються!.. Князь Ярослав справді дуже постарів. Видно, ті незгоди, що впали важким тягарем на його плечі, укоротять йому віку. А ти не хочеш цього зрозуміти! Дався тобі Олег! Про князівство думай, а не про нього. Та й брат він тобі по батькові, від цього нікуди не дінешся! Серед князівських синів байстрюків не буває! Все одно в них князівська кров!

— Не визнаю я Настасича братом! Ніколи не визнаю!

— Визнаєш! — Ігор почав сердитися. — І напишеш про це батькові! Бо це для тебе єдиний шлях на Галицький стіл! Іншого я не бачу…

— А якщо не напишу?

Ігореве обличчя скам'яніло, очі похмуро блиснули. Він умів бути твердим і суворим.

— Якщо не напишеш, тоді їдь від нас, Володимире! Хоча, видить бог, я цього не хочу, бо люблю тебе як брата!

Ось як! — Володимир ще дужче зблід, по обличчю пробігла гримаса болю. Він повернувся до Євфросинії: — І ти, сестрице, так думаєш, як твій ладо?

Ярославна помертвілими губами прошепотіла:

— Прости мене, братику, але і я так думаю. І прошу тебе — напиши батькові! Помирися з ним! Не довго вже йому стежку топтати по білому світі, тож хай хоч наостанку знайде спокій… Напиши!.. Заради себе і всіх нас!..А ще — не вір боярам! Не вір! Це змії підколодні, підступні!

Вона обняла брата і на грудях у нього заплакала. Володимир обережно відсторонив її, посадив на лаву і сам сів поряд, охопивши голову руками. Довго так сидів непорушний, дивився у куток, і не можна було зрозуміти — думає він що-небудь чи ні, таким безтямним був його погляд.

Ні Ігор, ні Ярославна жодним словом не порушили цієї напруженої тиші, даючи княжичу можливість самому зважити все і знайти вихід із того становища, в яке він потрапив.

Нарешті Володимир важко зітхнув і тихо проказав:

— Гаразд, я напишу такого листа. Напишу… Хай усім вам буде легко!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

Відразу після різдва до Вербівки прибув молодий князь Володимир Ігорович з почтом. Його супроводжували боярин Вовк, старий досвідчений воєвода, якому Ігор доручив опікати сина, путивльський соцький, волосний тіун і півсотні гриднів. Усі верхи, в дублених кожухах, хутряних і ялових чоботях, несподівано виїхали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село, занесене снігами, і, не зустрівши жодної живої душі, зупинилися на вигоні, де колись, до нападу половців, стояла дерев'яна церковця, а тепер широко розкинувся пустир.

— Трубіть збір! — наказав князь, трохи здивований тим, що ніхто з мешканців хижок та землянок не помітив прибуття військового загону.

Молодий гридень підніс до рота ріг, щосили затрубив. Сильний протяжний згук сколихнув снігову тишу і луною відгукнувся в бору за Сеймом. І зразу ж із кількох найближчих хижок злякано визирнули люди. Чи не половці?

— Сюди йдіть! Сюди! — замахав руками тіун, — Не бійтеся! Прибув князь Володимир Ігоревич!

Люди боязливо рушили навпростець, по снігу, і юрбою ставали перед вершниками.