Читаем Червоні вітрила полностью

Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій же пошані, з якою, мовби не раніш як учора, зустрічали цього Грея. Йому сказали, де мати; він пройшов у високе приміщення і, тихо причинивши двері, нечутно зупинився, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп'яттям; її пристрасний шепіт був гучний, мов повне калатання серця. "За тих, хто плаває, мандрує, хворіє, страждає і потрапив у полон..." - чув, коротко дихаючи, Грей. Далі було сказано: "І хлопчику моєму..." Тоді він мовив: "Я..." Та більше нічого не міг вимовити. Мати обернулася. Вона змарніла; в гордовистості її тонкого обличчя світився новий вираз, який скидався на повернену юність. Вона стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах - от і все. Та цієї хвилі вона жила - дужче і краще, ніж за все своє життя.

- Я відразу впізнала тебе, о мій любий, мій маленький!

І Грей справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе. Вона слухала його без докорів і заперечень, та подумки - у всьому, що він утверджував як істину свого життя, - бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчина. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі.

Грей пробув у замку сім днів; восьмого дня, взявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу:

- Дякую. Ви були добрим товаришем. Прощавай же, старший товаришу. - Тут він закріпив істинне значення цього слова жахітним, як обценьки, потиском руки. - Тепер я плаватиму окремо, на власному кораблі.

Гоп, спалахнув, сплюнув, вирвав руку й подався геть, та Грей, наздогнавши, обняв його. Й вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіка з командою, й пили, їли, й галасували, і співали, й випили, і з'їли все, що було на буфеті й у кухні.

Минуло ще трохи часу, у порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був "Секрет", трищогловий галіот на двісті шістдесят тонн, якого купив Грей. Отак, капітаном і власником корабля, Артур Грей плавав ще три роки, аж доля привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам'ятав той грудний сміх, повний щиросердої музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік відвідував замок, залишаючи жінці зі срібними кісьми нетверду певність у тому, що такий великий хлопчик, либонь, упорається зі своїми іграшками.

ІІІ

СВІТАНОК

Струмінь піни, який відкидала корма Греєвого корабля "Секрет", пронизав океан білою рискою і згас у сяєві вечірніх огнів Лісса. Корабель став на рейді неподалік маяка. Десять днів "Секрет" вивантажував чесучу, каву і чай; одинадцятий день команда згаяла на березі, у відпочинку й горілчаному чаді; дванадцятого дня Грей глухо затужив, без будь-якої причини, не розуміючи туги. Ще вранці, насилу прокинувшись, він уже відчув, що ця днина почалася в чорному промінні. Він понуро вбрався, знехотя поснідав, забувся прочитати газету й довго курив, поринувши у світ безцільного напруження, який годі й висловити; серед слів, які невиразно спадали на думку, блукали невизнані бажання, обопільно знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла.

В супроводі боцмана Грей оглянув корабель, звелів підтягнути ванти, послабити штуртрос, почистити клюзи, поміняти клівер, просмолити палубу, вичистити компас, відчинити, провітрити й замести трюм. Та діло не розважило Грея. Повний тривожної уваги до тужливости днини, він прожив її роздратовано й журно: його немов би гукнув хтось, та він забувся хто й куди.

Надвечір він сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, роблячи на полях примітки парадоксального штибу. Упродовж якогось часу його бавила ця гра, ця бесіда з небіжчиком, який владарював із домовини. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, живучи серед примарих арабесок, що поставали у його колихких пасмах.

Тютюн страх як могутній; немов олія, котру вилляли у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: пом'якшуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тому Греєва туга, згубивши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перейшла в замислену розсіяність. Такий стан тривав ще з годину; коли щезла душевна імла, Грей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Була повна ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарень. Тепле, мов щока, повітря пахло морем. Грей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; вмить крізь запаморочливість миль промкнулася до його зіниць огненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста сягав слуху з глибини затоки; вряди-годи з вітром чуйною водою залітала берегова фраза, яку сказали немовби на палубі; ясно прозвучавши, вона згасала у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, осяявши пальці, круглі очі й вуса. Грей свиснув; вогонь люльки рушив і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового.

- Передай Летиці, - сказав Грей, - що він поїде зі мною. Нехай візьме вудочки.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дыхание грозы
Дыхание грозы

Иван Павлович Мележ — талантливый белорусский писатель Его книги, в частности роман "Минское направление", неоднократно издавались на русском языке. Писатель ярко отобразил в них подвиги советских людей в годы Великой Отечественной войны и трудовые послевоенные будни.Романы "Люди на болоте" и "Дыхание грозы" посвящены людям белорусской деревни 20 — 30-х годов. Это было время подготовки "великого перелома" решительного перехода трудового крестьянства к строительству новых, социалистических форм жизни Повествуя о судьбах жителей глухой полесской деревни Курени, писатель с большой реалистической силой рисует картины крестьянского труда, острую социальную борьбу того времени.Иван Мележ — художник слова, превосходно знающий жизнь и быт своего народа. Психологически тонко, поэтично, взволнованно, словно заново переживая и осмысливая недавнее прошлое, автор сумел на фоне больших исторических событий передать сложность человеческих отношений, напряженность духовной жизни героев.

Иван Павлович Мележ

Проза / Русская классическая проза / Советская классическая проза
Великий раскол
Великий раскол

Звезды горели ярко, и длинный хвост кометы стоял на синеве неба прямо, словно огненная метла, поднятая невидимою рукою. По Москве пошли зловещие слухи. Говорили, что во время собора, в трескучий морозный день, слышен был гром с небеси и земля зашаталась. И оттого стал такой мороз, какого не бывало: с колокольни Ивана Великого метлами сметали замерзших воробьев, голубей и галок; из лесу в Москву забегали волки и забирались в сени, в дома, в церковные сторожки. Все это не к добру, все это за грехи…«Великий раскол» – это роман о трагических событиях XVII столетия. Написанию книги предшествовало кропотливое изучение источников, сопоставление и проверка фактов. Даниил Мордовцев создал яркое полотно, где нет второстепенных героев. Тишайший и благочестивейший царь Алексей Михайлович, народный предводитель Стенька Разин, патриарх Никон, протопоп Аввакум, боярыня Морозова, каждый из них – часть великой русской истории.

Георгий Тихонович Северцев-Полилов , Даниил Лукич Мордовцев , Михаил Авраамович Филиппов

Историческая проза / Русская классическая проза