Читаем Червоні вітрила полностью

Він спустився у шлюп, де чекав хвилин з десять Летику; меткий, шахруватий хлоп'яга, гупнувши об борт веслами, подав їх Греєві; потім спустився сам, налагодив кочети і запхав торбину з харчами в корму шлюпа. Грей сів до стерна.

- Куди накажете пливти, капітане? - поспитав Летика, кружеляючи човна правим веслом.

Капітан мовчав. Матрос знав, що в цю мовчанку не слід вставляти слів, а тому, й собі замовкнувши, почав чимдуж гребти.

Грей узяв напрям до відкритого моря, потім почав триматися лівого берега. Йому було байдуже куди пливти. Стерно глухо жебоніло; дзенькали і хлюпали весла; решта була морем і тишею.

Упродовж дня людина вчуває таку многоту думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не одну грубу книжку. Обличчя дня набуває певного виразу, та Грей сьогодні марно вдивлявся у це обличчя. В його невиразних рисах світилося одне з тих почуттів, яких багато, та яким не дано наймення. Хоч як їх називати, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, подібні до навіяння пахощів. Під владою такого почуття був тепер Грей; він міг би, щоправда, сказати: "Я чекаю, я бачу, я небавом дізнаюся..." - та навіть ці слова дорівнювали не більше, ніж окремі креслення щодо архітектурного задуму. В цих повівах була ще потуга світлого збудження.

Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоним шклом вікон літали іскри з бовдурів; то була Каперна. Грей чув сварню і гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно палаючі жаруки. О праву руч був океан, виразний, немов присутність сонної людини. Поминувши Каперну, Грей завернув до берега. Тут тихо прибивало водою; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвиська і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалося.

- Тут будемо ловити рибу, - сказав Грей, ляскаючи матроса по плечі.

Матрос невиразно гмукнув.

- Вперше плаваю з таким капітаном, - пробурмотів він. - Капітан путній, та несхожий. Кручений капітан. Втім, люблю його.

Затявши весло в намул, він прив'язав до нього човна, й обоє піднялися нагору, спинаючись по камінцях, що вискакували з-під колін і ліктів. Він урвиська тяглися хащі. Пролунало гупання сокири, яка стинала сухий стовбур; поваливши дерево, Летика розклав багаття на урвищі. Рушили тіні й відбите водою полум'я; морок відступив, і в ньому висвітилася трава й гілля; над вогнищем, перенизане димом, висяваючи, тремтіло повітря.

Грей сів біля вогнища.

- Ну ж бо, - сказав він, простягаючи пляшку, - випий, друже Летико, за здоров'я непитущих. До речі, ти взяв не хінову, а імбирну.

- Вибачте, капітане, - відказав матрос, зводячи подих. - Дозвольте закусити оцим... - Він відгриз відразу половину курчати й, вийнявши з рота крильце, провадив: - Я знаю, що ви полюбляєте хінову. Тільки було темно, а я квапився. Імбир, бачте, розлючує людину. Коли мені треба побитися, я п'ю імбирну.

Поки капітан їв і пив, матрос зизом поглядав на нього, потім, не стримавшись, мовив:

- Чи правда, капітане, що, кажуть, ніби родом ви з шляхетної родини?

- Це не цікаво, Летико. Бери вудочку й лови, як хочеш.

- А ви?

- Я? Хтозна, можливо. Але... потім.

Летика розмотав вудочку, примовляючи віршами, до чого був мастак, на превелике захоплення команди.

- З волосіні та лозини я зладнав собі дубця і, гачечок почепивши, свиснув, мов бабак з кіпця. - Потім полоскотав пальцем у коробці з червяками. - Цей хробак в землі копався і життю свому радів, а тепер на гак попався - щука хап, і поготів. - Нарешті він пішов собі, співаючи: - Тиха ніч, горілка з перцем, тож тремтіте, осетри, млійте, браття-оселедці, - вудить Летика з гори!

Грей ліг біля багаття, дивлячись на воду, яка відбивала вогонь. Він думав, але без участи волі; в цьому стані думка, розпорошено утримуючи оточення, невиразно бачить його; вона мчить, немов кінь у тісному натовпі, давлячи, розштовхуючи й зупиняючи; порожнеча, сум'яття і затримка через раз ідуть у парі з нею. Вона блукає в душі речей; від яскравого хвилювання поспішає до таємних натяків; кружеляє землею і небом, життєво бесідує з уявними особами, гасить і прикрашає спогади. У хмарному русі цьому все живе й опукле, й усе недоладне, як марення. Й часто усміхається свідомість у спочинку, бачачи, наприклад, як у розмисли про долю раптом заявляється гостем образ геть непридатний: якась галузка, зламана два роки тому. Так думав біля багаття Грей, але був "десь" - не тут.

Лікоть, яким він спирався, проволожився й закляк. Блідо світилися зорі; морок посилювався напругою, що передувала світанкові. Капітан почав засинати, та не помічав цього. Йому захотілося випити, й він сягнув було до торби, разв'язуючи її вже уві сні. Потім йому перестало снитися; наступні дві години були для Грея не довші, ніж ті дві секунди, упродовж яких він схилився головою на руки. За цей час Летика з'являвся біля вогнища двічі, курив і заглядав задля цікавости до рота спійманим рибинам - що там? Але там, само собою, нічогісінько не було.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дыхание грозы
Дыхание грозы

Иван Павлович Мележ — талантливый белорусский писатель Его книги, в частности роман "Минское направление", неоднократно издавались на русском языке. Писатель ярко отобразил в них подвиги советских людей в годы Великой Отечественной войны и трудовые послевоенные будни.Романы "Люди на болоте" и "Дыхание грозы" посвящены людям белорусской деревни 20 — 30-х годов. Это было время подготовки "великого перелома" решительного перехода трудового крестьянства к строительству новых, социалистических форм жизни Повествуя о судьбах жителей глухой полесской деревни Курени, писатель с большой реалистической силой рисует картины крестьянского труда, острую социальную борьбу того времени.Иван Мележ — художник слова, превосходно знающий жизнь и быт своего народа. Психологически тонко, поэтично, взволнованно, словно заново переживая и осмысливая недавнее прошлое, автор сумел на фоне больших исторических событий передать сложность человеческих отношений, напряженность духовной жизни героев.

Иван Павлович Мележ

Проза / Русская классическая проза / Советская классическая проза
Великий раскол
Великий раскол

Звезды горели ярко, и длинный хвост кометы стоял на синеве неба прямо, словно огненная метла, поднятая невидимою рукою. По Москве пошли зловещие слухи. Говорили, что во время собора, в трескучий морозный день, слышен был гром с небеси и земля зашаталась. И оттого стал такой мороз, какого не бывало: с колокольни Ивана Великого метлами сметали замерзших воробьев, голубей и галок; из лесу в Москву забегали волки и забирались в сени, в дома, в церковные сторожки. Все это не к добру, все это за грехи…«Великий раскол» – это роман о трагических событиях XVII столетия. Написанию книги предшествовало кропотливое изучение источников, сопоставление и проверка фактов. Даниил Мордовцев создал яркое полотно, где нет второстепенных героев. Тишайший и благочестивейший царь Алексей Михайлович, народный предводитель Стенька Разин, патриарх Никон, протопоп Аввакум, боярыня Морозова, каждый из них – часть великой русской истории.

Георгий Тихонович Северцев-Полилов , Даниил Лукич Мордовцев , Михаил Авраамович Филиппов

Историческая проза / Русская классическая проза