Чорна рада

Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами. Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що

Петро мусив добре гукнуть через вози «Добридень». Обернулось тоді до нього дві чи три голови. - Пане господарю! - каже.- І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор,

Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав

Петра да й каже: - Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама. - Де тобі десята! - підхопили, шуткуючи, гості,- Хіба сота!

- І сотої нема! - закричали усі гурбою.- Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрам! Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попереду. - От наш старий Шрам! - кричали міщане.- От наш батько! - Що се, Тарасе? - каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). Супротив кого се ти заложив такий табор? Здається ж, тихо на Вкраїні? - Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, - кажеТарас Сурмач. -Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені бог сина, такого ж, як і я, Тараса Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату. - Нехай велик росте да щаслив буде! - каже Шрам. - Чим же тебе шанувати, вельможний пане? - Нічим не треба, Тарасе. - Як то нічим? здивовавшись, каже Сурмач.- Хіба зарок положив? - Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам божим. Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу. - Добродію мій, - каже, - любезний! Коли б я знав, що така мені па старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш попорськати його пелюшок?

Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіє, як жидовча! - Рад я йому з щирого серця,- каже Шрам, пошли йому, господи, щасте й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпитку. - Та на добре діло, добродію, завсегда пора. Дивись, скільки возів коло хати!

Ніхто не одцуравсь моьі хліба солі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кіллє, інший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волоссє,- тут ось треба запобігги, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: «От у мене батько такий сякий був! Поскупивсь ісправити як слід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!» -Одумайся, бога ради, Тарасе! каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканнє). - Чи до речі ж осе чоловікові, приїхавши до церков божих, до мощей святих, застряти на хрестинах? -Та що чи, куме, коло ньою панькаєш? - сказав хтось ізбоку товстим голосом. Хіба не знаєш, що се таке? Знай нас, панів! От воно що! Сказано - кармазини. Себто вже наш брат їм не куппанія,- от воно що! Як сказав, то паче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщане вже давно на городозе козацтво да на старшину важкім духом дихали. - Е, пек же його матері! закричало десягеро разом.- Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської? - Пхе,- каже господар,- якого ж чорта нам коло них панькати? - К дияволу кармазинів! - загукала громада, роздрочившись, як бугаї.- Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а тоді де були сі брязкуни, як безбожний

Радзівілл загуркотав із гармат у городські ворота? Закипів же й Шрам, почувши такі речі. - А ви ж,- каже,- прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під

Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А

Радзівілл прийшов, так ви, окаянні, не одвітовали йому й разу з гармати!

Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзівіллові місто і, як тії баби, заголосили: «Згода!» Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас па підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій із жменею тих сіромах улетів у Київ, як голуб у гніздо за шуляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки! - Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих? - кричали міщане.-