Чорна рада

- Шановна громадо! - каже.- Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали отак мою старість! Чи давно ж ми були в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіллю виходили до нас назустріч, з плачем і радістю нас привітали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Богданом, так зневажаєте! - Панотченьку ти наш коханий! - каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала.- Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву. А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама да й каже: - Казнає за що ви завелись оце, бгатці! Дайте тілько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта. Міщане вже взяли своє: зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоть коло сього леститись. - Оце, - кажуть,- пан, так пан! Дай, боже, і повік таких панів! Нема в нього ні крихти гордості! - За те ж йому господь дав таку золоту й панію,- казали деякі. - За те ж йому дав і дочку краще маку в городі,- добавляли ще іншії. - Ну, пропустіте ж нас, коли так,- каже Шрам. - Пропустімо, пропустімо ясних панів! - сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей. Розступились і дали проїхати верховим і ридванові. Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ніби сам до себе: - Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на господа! А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що він собі мимрить. «Е, - думає,- отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити». - Бгате,- каже,- Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись? - Як чого? - каже Шрам,- хіба не чув, що на умі в сих мугирів? Задумали чорну раду іродові душі! - Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате! - От тобі на! А хіба ж їй не бачиш, звідки сей вітер віє? Се вже коїть не хто, як прокляїущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні! - А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити або ні в чому хороше походи і й? Слава тобі, господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб сіль з упокоєм, аніж мені битись на старіс'іь по далеких дорогах та сваритись із міщанами. - Враг возьми мою душу,- закричав із серця Шрам, коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань! Що ж би ви думали? Черевань так і помертвів од сього слова. - Що ж оце ти сказав, бгатику? - ледві промовив через силу. - Те,- каже,- що, так як Барабаш казав Хмельницькому: Ми дачі не даєм,

В військо польське не идем: Не лучче б нам з ляхами, Мостивими панами, Мирно проживати,

Аніж піти лугів потирати,

Своїм тілом комарів годувати? Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі чепер у мене й другого прі звища, як Барабаш! - Бгате Іване! - каже Черевань, а сам аж тремтить.- Років десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тілько ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем.

Покажу я тобі, що я по Барабаш; іду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні,- з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою. - Отеє так по-козацьки! - казав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в

Череваня ще не зовсім заснуло козацьке серце. - Дай же,- каже,- руку да обіймайсь от перед братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякій долі. - Даю і обіцяю, бгате! - каже Черевань, сміючись: рад був, що розважив Шрама. Тут вони саме прибули до братства, що на Подолі. - Ходімо ж,- каже Шрам,- да помолимось, щоб господь допоміг нам у нашому доброму ділі. V Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в