Чорна рада

Сомко усміхнувсь: - Се,- каже,- наці юродивий Кирило Тур. І звелів одвітовати по-запорозькії:

«Козак з Лугу», бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу. - Не знаю, синку,- каже Шрам,- що за неволя тобі водиться з сими пугачами.

Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню. - Правда твоя, батьку,- каже Сомко,- низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоцінніі. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває. - Щоб їх лихий злизав із їх юродством! - каже Шрам.- їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої. - А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей. - Гріх мені се сказати! - одвітує Шрам.- Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз поліг би головою. Обскочили меіїе кругом ляхи. Уже нас сталось тілько четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці:

«Пугу пугу!» Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка. - О, між ними єсть добрі лицарі! - каже Сомко. - Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова. - Овва! - гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях. Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу. Шрам так і загорівсь. - Що то за «овва»? - каже, підступивши до запорожця. А той ізнов: - Овва, панотче! - да й заложив за вухо лівого уса (себто - знай, не боюсь тебе).- Перевелись? - каже.- Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: «Течуть річки з всього світу до Чорного моря»? Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мій побратим… та не про його тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табору, не маючи коня? - Іроде! - сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови,- коли б не таке місто, то навчив би я тебе шановатись! - Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кирило, поміряємось, чия довша?»

Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу! Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вгамовавсь. - Чого ж ти, каже,- осо, од мене хочеш? - Нічою більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до табору. - Пху! Сатано! - каже тоді Шрам, усміхнувшись.- Розкажу, тілько не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались к нечистій матері ляхи, а ватажко тоді: «Е, батьку! Да се в тебе коня нема!.. Братчики, добудемо йому коня!» - да й припустив за ляхами. - Що ж, добули? - Добули вражі діти; вернулись із добрим мерином. Здивовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на поводі? - Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець і чортом орудує. Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить. - Да і в мене самого,- каже Шрам,- така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: «Як ви доскочили такого огира?» - «Нам теє знати, батьку.

Сідай да їдь собі з богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмілля». - Ага! У нас так! - каже Кирило Тур.- Наші не кудкудахчуть, ізнісши яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь та