Чорна рада

і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня… Чи то пак отаман за коня!.. - Що за вража мати! - каже тоді Шрам, протираючи очі.- Да се ж ти, бачу, сам і отаман! Запорожець тоді в регіт. - Ага,- каже,- пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх приятелів? - Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його.- Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять! - А що ж отеє ми так заговорились? - озвавсь Сомко.- Давно пора по чарці да й за стіл. - От, бгатці, розумна річ, так-так! - каже Черевань. - Я так отощав, не ївши зранку, ш.о й радуватись нездужаю. Випив Кирило Тур горілки да й каже: - Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима. - Не оставим,- каже Сомко.- Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком. - Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори - десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тілько «бре» та «море»! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його! VII Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом. Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами й морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю. - Ну, скажи ж мені, пане отамане,- питає Сомко в Кирила Тура,-яким вітром занесло тебе в Київ? - Самим святим, пане ясновельможний,- одвітовав запорожець,- проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса. - Чого ж се ти одбивсь од свого товариства? - Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань.

Тілько в нас такі нікчемні кубки, що ні в віщо гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерною й ляшка. - Пгавда, бгаге, їй богу, пгавда - озвавсь Черевань.- Я давно кажу, що тільки в

Січі і вміюгь жити по-людськи. Ій-богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє! - Гм! - каже Кирило Тур, озирнувши його тушу.- Не багато таких потовпилось би в курені! Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівливий був собі пан. - Я з душі люблю сього пройдисвіта,- каже гетьман Шрамові стиха.- Часом він закине й дуже вже круто, да, враг його знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердивсь би. - Погано тілько,- каже Шрам,- що сі братчики, сміючись, чоловіка куплять, сміючись, і продадуть. - Що правда, то правда, батьку.По їх січовому розуму, ніщо на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи вражі діти! Дивляться на божий мир із бочки, тілько не з порожньої, як той Діогенес, а по шию в горілій. - Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? - каже Кирило Тур, спорожнивши кубок.- Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідною брата, так шукає названого. От і побратаються да й живуть довіку вкупі, як риба з водою. «Давай,- кажу я своєму Чорногору,-давай побратаємось». -«Давай». От і зайшли у Братство та й попросили панотця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе слово боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою. - Ну, а далі! - А далі… Се вже так завсегда буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє… Далі дивлюсь, аж стоїть краля така, що тілько гм! Та й і оді. - О, невже таки жіночий рід спокусив хоть раз запорожця? - Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво-бо: Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву! - Звідки ж узялась та краля? - Спитай її сам, звідки! Я такої пишної панни не зумію й зайняти. І поглянув на Лесю. - Тю тю, дурню! каже, засміявшись, Сомко.- Се моя молода! - Та мені не те горе, що вона твоя молода,- каже, здихнувши, запорожець,- а те, що зовсім мене причарувала. Усі зареготали, почувши таке диво. - Браво,- каже Сомко,- ведмідь попавсь у тексти! Що ж тепер буде? - А іцо ж? Ведмідь піде до своєго берлога і тенети за собою потягне.

- Як! Отсе у Січ би то? - Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу,що в вікні? - І отеє такий жвавий кочарлюга, да ще й отаман, ради жінки покине товариство?