Чорна рада

Прийшла шептуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, да й сама бабуся осталась ночовати на подвір'ї. Надвечір ублагала була мати Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так і затрусилась; і вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач її сонну. Не вонтпила вона, що сей пройдисвіт не своєю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство. А Кирилові Туру, мабуть, були жарти з того дівочого жаху. Сів за вечерю, да зараз і почав викидати. - Ну, панове,- каже,- тепер я вже зовсім налагодивсь у дорогу. - У яку се? - питає Сомко. - Та в Чорну ж Гору. - Усе-таки туди? Ти не покинув своєї думки? - Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб наші братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що іншому і згадати страшно, те низовець, сидячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимізкує і вже хіба лусне, а не покине своєї гадки. Так отеє й мені прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дівочі очі. - І тобі отеє, запорожцеві, отшельникові, не сором признатись? - каже Шрам, бо й він, старий, розвішав уші, як поніс той свої баляндраси.- А що скаже товариство, як дочується, що курінний отаман так осрамив своїх братчиків? - Нічого не скаже, бо я вже тепер вольний козак. - Як то тепер вольний? А перше ж хіба був невольний? - У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай січової старшини так, як ігумена. Знюхайсь тоді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почім ківш лиха! Тілько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловіка спантеличить мирська суєта, та в куну або до кози не саджають, а зараз

- іди собі к нечистій матері! Вибрикайсь на волі, коли дуже розжирів на товариському хлібі! І чи раз же то траплялось, що сердешний сіромаха попогасае по городах, ухопить, як там кажуть, шилом патоки да, побачивши на власні очі, що чортмае в світі нічного путного, покине жінку й дітей, вернеться в курінь: «Ей, братчики! Приміте мене знов між товариство! Чортма на світі добра! Не стоїть він ні радості, ні печалі!» А братчики тоді: «А що, ледащице! Ухопив шилом патоки?

Бери лишень коряк та випий з нами сієї дури, то, може, порозумнішаєш!» От бідолаха сідає між милим товариством, п'є, розказує про своє городове життє з жінкою та з дітьми; а тії слухають, кепкують з його, як із блазня, та тілько за боки беруться. Так і мій покійний панотець,- нехай царствує,- їздючи колись із прощальником по городах, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало немиле,- замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, виписавсь із куреня, сів хуторком десь коло Ніженя, і господарство, і худібчину завів, і діток сплодив двойко - карапуза-хлопчика та скверуху-дівчинку. Тілько, років через п'ять чи що, так йому обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому птаху.

Сумує та й сумує козак; бо чи статечна бак річ - ісповнити козацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-писклятами? Козацької душі і ввесь світ не сповнив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри з кишені. Тілько один бог може її сповнити… - Що ж сталось із твоїм батьком? - спитав Сом-ко.- Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа, і за дяка. - Із моїм батьком? - каже Кирило Тур, мов крізь кон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив…- Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпав, що пожививсь, як собака мухою, то й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні: Що ти, милий, думаєш гадаєш?

Мабуть, мене покинути маєш: Рано встаєш, коня наповаєш,

Жовтенького вівса підсипаєш,

Зеленого сінця підкладаєш; В сінечки йдеш - нагайки питаєш,

В комору йдеш - сідельця шукаєш; Дитя плаче - ти не поколишеш;

Все на мене важким духом дишеш! Тілько батько мій не пускавсь у такі жалібнії розмови, як той козак із своєю жінкою, а, надумавшись сам собі, сів на коня, ухопив на сідло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на Запорожжє. Не вибігала ж за ним услід моя паніматка, як у тій пісні, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жупани, і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у семрязі убравсь за границю бабського царства. От же й мені, бачся, доведеться йти батьківським слідом! - Ну, бери ж кубок,- каже гетьман,- да підкріпись на дорогу. До Чорної Гори не близький світ. Ось і ми погладимо тобі дорогу. - Дякуємо тобі, пане гетьмане! - каже Кирило Тур, кланяючись низенько.- Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в

Чорну Гору. - Що ти думаєш, синку? - каже нишком гетьманові Шрам,- Ти знаєш, що за божевільні люде сі комишники: не розбере їх і сам нечистий. Не вір, бо то звір, хоть не вкусить, то злякає! Держи, синку, в голові сю пословицю. На юродивих