Чорна рада

Тура голос, а по чорногорському бре да море пізнав його побратима. Кирило Тур говорить: - Що то, брате, скажуть ваші отмичаре про запорозьку хисть, як ми підхопим оцю дівойку. А Чорногор йому: - Бре, побро! Мені усе здається, що ти тілько морочиш мене. Не впевнюсь, поки не побачу дива на свої очі! - Місяць ін скоро зайде,- каже запорожець,- побачиш, не повилазять. - Як же ти отмеш дівойку, не наробивши гвалту? - Еге ге, пане брате! Чи такі ж дива чинили на свойому віку запорожці! Хіба ж я дармо заворожив усі двері? - Море! - каже Чорногор - Ти б уже хоч мене своїм характерством не морочив! - Що за дурна в тебе голова, брате,- каже Кирило Тур.- А за що б же мене обрали отаманом? Хіба за те, що добре горілку лигаю? Є в нас на се діло іще луччі мистеці, а характерників не багато знайдеш. Тим часом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх розмови. Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спершу був кинувсь Петро до гостиниці будити козаків, далі зупинивсь. - Чого я,- каже,- біжу? Чи видане діло, щоб украсти дівчину з-посеред миру?

Запорожець сказивсь, а я й собі біжу, як божевільний. Да й пішов тихою ступою. «Треба ж отак із юродства да зайти в голову! - думає йдучи Петро.- Отеє не удавай із себе химородника, не бурли, як кабан у кориті!.. Рад би я був, коли б

Сомко за сей жарт звелів, жартуючи, погріти йому киями плечі!» Пройшовши з гони, став так іще думяти: «А що, як справді він характерник? Чував я не раз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників да й самих туркень, іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство…

Угікає од татар, розстеле на воді бурку да й попливе, сидя, на другий берег…

Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцім запорожці' ростуть у

Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих, козаків. Може, не зовсім правда й про бурку. А що запорожцеві вкрасти, що задумає, то мов із гамана тютюну дістати. Вони напускають ману на чоловіка.» Да й надав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що ману напускав

«Що ви,- каже,- що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжіть мене в мішок». Зав'язали його да й притягли да трямки, аж він і йде з-за дверей: «А що, вражі діти! Встерегли?» «Що ж,- думає,- як і се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха». Да ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупинивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь. «Що,- каже,- я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хіба в неї нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? 3 якої ласки не спати мені по ночах, щоб який опияка, підкравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобі на всіх дверях і воротях варту; а мені яке діло? Хоть нехай усіх вас перехапають сі розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний пане, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-під поли молоду!

Бачу й тебе, горда паніматко, чи так поглядатимеш звисока і тоді на нашого брата, як твій гетьман із сонцем на лобу проспить молоду не згірш од іншого гультая! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе отсей шибайголова між чорногорці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикото Тура; не раз згадаєш пісню: Любив мене, мати, запорожець,

Водив мене босу на морозець…» Мізкує так собі Петро, аж ось ізнов закопотіли коні. Слухає і сам собі віри не йме. «Невже таки справді сей запорожець знається з нечистою силою? - думає він,- Да постій, чи не самі вони вертаються?.. Ні, справді везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк овечку!»