Чорна рада

Іванця? - Отак! - кажуть,- іще б не знати чури Хмельницького! - Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка? - Чули,- каже Шрам.- Що ж по тому? А Черевань: - Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що? - Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті, чи там як-небудь напідпитку, а перед отаманнєм, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана. - Га-га-га! - засміявсь Черевань.- Одважив солі добре. - Одважив солі добре,- каже божий чоловік, да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш:

«Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» - озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,- каже, бувало, синові,- держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гурту - немовби гетьманський чура - да щось і блявкнув з просготи. А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,- до Юруся,- старого пса непристойно мішати в нашу компанію…» От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при мені ж зчинився й гвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав

Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому

Гадячу. - Га га-га! - зареготав ізнов Черевань.- Котузі до заслузі. А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро: - Се все ми знаємо. - Знаєте,- каже кобзар,- а чи чували, що після того вкоїв Іванець? - А що ж він, бгате, вкоїв? - питає Черевань.- Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю? Той тілько мовчки похитав головою. - От що зробив Іванець,- прийняв ізнов слово божий чоловік.- Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван

Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть… - Ну, що ж із сього? - ізнов-таки спитав понуро Шрам. - А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух

Іванця кошовим. - Іванця! - аж скрикнули всі у одно слово. - Ні вже його тепер ніхто не зове Іванцем,- додав божий чоловік,- тепер уже він

Іван Мартинович Брюховецький. - Сила небесная! - закричав, ухопившись за голову, Шрам.- Так се його зовуть запорожці гетьманом? - Його, панотче, його самого! - Боже правий, боже правий! - сказав Василь Невольник,- переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали! А Черевань тілько сміявся: - Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І ві сні такого дива не снилось нікому! - Браттє моє миле! - рече тоді полковник Шрам.- Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого. Україну розідрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,- а в нього душа щира, козацька,- так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї ради послухають… - Ні, панотче,- перебив його кобзар,- не слід мені встрявати до тії заверюхи. Не нам те знати,

Не нам про те, за те раховати: Наше діло богові молитись, Спасителю хреститись. А більш, - каже, - мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по