Читаем Чорний іній полностью

Сонце лишилося ліворуч і позаду, воно повільно сідало. Просто на очах у виднокіл вклинювався чорний силует віддаленої скелі. А ліворуч холодно блимнув блідий і страшний місяць. Він приніс люту холоднечу, й вони відчували це з кожною хвилиною дедалі більше. Годину тому термометр показував мінус п'ять. Скільки зараз?..

Хаос крижаних нагромаджень поблизу був тепер не таким красивим і видавався радше натхненною композицією диявола. На деяких ділянках переходи були виснажливі, ноги в'язли по коліна в насиченій водою сніговій каші, черевики промокли наскрізь. Час від часу на їхньому шляху поставали стрімкі уступи, вузенькі розводдя й розломи. Байда, який ішов першим, весь час промацував сніг. Часто лунали окрики: «Обережно, вимоїна!», «Розлом!», «Важка ділянка!» Шпарини роззявили свої зловісні пащі, чатуючи на них щокроку. І хоча в душах билося підсвідоме бажання якнайшвидше минути цей жорстокий район, йти доводилося повільно — не більше кілометра на годину. Лижі щохвилини тонули або в'язли в мокрому снігу та глибоких калюжах, які вкривали поверхню криги. «Крок управо... два ліворуч» — цим обмежувалося їхнє спілкування.

Щербо тримався посеред ланцюга і перетравлював страхітливу, несподівану думку. Думку, яка погрожувала розтрощити його розвідницьке світорозуміння, його оптимістичну переконаність у тому, що успіх і безпека передовсім залежать від кваліфікації: розуму, досвіду, сміливої тактики, мужності... І ось тепер, коли позаду в нього такий довгий воїнський шлях, — шлях солдата, розвідника, диверсанта, альпініста, доля примусила засумніватися в самому собі й більше довіритися удачі.

Острів порожній. Поряд іще один, дуже великий. Але до нього ще треба дістатися. Район зустрічі з човном захарастили тороси. Зворотний шлях відрізано. Шлях кригою фіорда — єдина можливість дістатися до Грунланна. Але попереду ще протока, вільна від заледенінь. Веселенькі перспективи! Те, що зробили старшина зі Смагою, просто ціни не має, гарні б ми були без плавзасобів! Плавника тут навіть на нікчемний пліт не набереться, а нам треба аж три. А далі? Ну, переправимося на сусідній острів, а фріців і там не виявиться, що тоді? Грунланн у десятки разів більший, там з однієї вершини весь острів не роздивишся. Ще дві доби забере. Оце завданнячко... Вкотре він відчув, як час шалено тисне на серце, загрожуючи розчавити весь його запас оптимізму. «Стратеги чортові! Водять пальцем по карті, а тут розсьорбуй — не втримався від різкості щодо штабістів. — Пасинки удачі — це ми. Ану, зажди шмарклі розпускати, — гримнув на себе. — Поглянь, Байда ступає — жодного сумніву. І старшина... Але їм легше — в них є командир, який і мусить міркувати».

Кожен наступний крок давався великими зусиллями. Дедалі частіше зустрічалися розріджені ділянки, де «кисіль» не тримав. Крижані поля темнішали, а це означало, що товщина їхня гранично мала. Такий шлях для групи з повною викладкою за всіма канонами непрохідний. Але в них не було вибору, бо не могли дозволити собі розкоші відступити.

Щербо перебрався ближче до голови ланцюга й закляк перед тим, як зробити черговий крок. Під лижами кришево. Метрів за двадцять попереду бовванів Петро Чорний. Поряд колупався Валєєв. Раптом у полі зору Щерба щось невловно змінилося. За мить він зрозумів: зник Чорний, й одразу чорною плямою над поверхнею вигулькнула його голова.

— Чорний провалився! — крикнув він Валєєву, скинув рюкзак, потім рукавиці. Борсаючись у крижаній каші, Чорний з величезними зусиллями звільнився від наплічника. Потім спробував пливти, хоч працювати руками в цій каші було дуже важко.

— Тримайся! — крикнув Щербо.

Надзвичайно повільно Чорний підплив до краю ополонки. Ухопився за кінець мотуза і почав так само повільно підтягуватися. Зірвався! І знову його скарлючені пальці тягнулися вгору, з рукавів стікала чорна вода, нігті від напруги побіліли. Крига тріщала й ламалася. Знову зрив! Щербо впав на живіт і схопив Чорного за руку. За секунду підбіг Валєєв, і вдвох вони ледве витягли потерпілого з крижаної пастки, а Ткачук з Гаральдом виловили його рюкзак та лижні палиці.

Петро Чорний стояв мокрий до рубця на морозі, і його одіж швидко перетворилася на крижаний панцир.

— Треба пройти. Зможеш? — заглянув йому в очі Щербо.

— Мені не холодно, — ледве розтулив зсудомлені щелепи Чорний.

До берега ще з півкілометра. Півгодини — і він помре. Наша забарність може коштувати йому життя. Але раніше, ніж ми перетнемо фіорд, зупинятися не можна. Ніяк не можна!..

— Спирту!

Старшина швидко передав флягу ланцюгом, і Назаров, який стояв поруч, влив добрячу порцію в рот Чорного, у якого, здавалося, навіть очі побіліли від холоду.

— Не дрейф, Петю, зараз доскочимо! І сонечко тут не сідає, замерзнути не дасть. Дивись, який захід... рожевий, мов сідниці у юного павіана... Тепер воно підніматися почне.

Щербо чув, як примовляв Назаров, роблячи полтавцеві «масаж суглобів», бив по спині, намагаючись сколоти крижаний панцир. Вперед! Хутчі-іш!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Афганец. Лучшие романы о воинах-интернационалистах
Афганец. Лучшие романы о воинах-интернационалистах

Кто такие «афганцы»? Пушечное мясо, офицеры и солдаты, брошенные из застоявшегося полусонного мира в мясорубку войны. Они выполняют некий загадочный «интернациональный долг», они идут под пули, пытаются выжить, проклинают свою работу, но снова и снова неудержимо рвутся в бой. Они безоглядно идут туда, где рыжими волнами застыла раскаленная пыль, где змеиным клубком сплетаются следы танковых траков, где в клочья рвется и горит металл, где окровавленными бинтами, словно цветущими маками, можно устлать поле и все человеческие достоинства и пороки разложены, как по полочкам… В этой книге нет вымысла, здесь ярко и жестоко запечатлена вся правда об Афганской войне — этой горькой странице нашей истории. Каждая строка повествования выстрадана, все действующие лица реальны. Кому-то из них суждено было погибнуть, а кому-то вернуться…

Андрей Михайлович Дышев

Детективы / Проза / Проза о войне / Боевики / Военная проза