Чорний іній

Ще до того, як колюча снігова запона заступила довколишній світ, Щербо встиг помітити на морені якусь будівлю. Німці! За півкілометра... Серце закалатало. Часу розпакувати тюки та встановити три намети не залишалось геть, та й облаштовувати табір під носом у противника, якщо він тут, сенсу не було. Шукати якусь природну схованку в умовах хугавиці безглуздо. А без укриття — неможливо, померзнемо. Отже, вибору нам природа не залишила. Якщо в халупі німці, то чи помітили вони несподіваних гостей? На пост щось не схоже, вони б розташували його значно ближче до берега й правіше, біля підніжжя тих приземкуватих скель. Там набагато зручніше й огляд прекрасний: мов на долоні й протилежний бік коси. Але якщо це не пост, тоді що?.. Вдертися й захопити зненацька?

5

«Нещодавно звалився в глибоку тріщину один із солдатів. Ми витягли бідолаху, але той уже не дихав. Я написав у рапорті все, як було, — нещасний випадок. Хоч, як на мене, краще б він загинув від кулі як солдат. Гинути від нещасного випадку, хоч би й «при виконанні бойового завдання» (намагався пом'якшити формулювання) тоді, коли тисячі гинуть від вогню та заліза, якось принизливо. Щось принизливе є в цьому для воїна, для нації, чорт забирай!»

Вітер нещадно рвав старі дошки їхнього випадкового притулку, від чого хатинка метеостанції, яку покинули німці, заледве не розвалювалася. Німці покинули острів, вочевидь, ще минулого літа, і, напевне, досить поквапливо. На це вказували безладно розкидані металеві столітрові діжки з-під соляри, що наполовину вмерзли в кригу, та клоччя якихось паперів і пожмаканої фольги на взятій памороззю дощаній підлозі; біля дверей горбилася купа вистріляних гільз, у кутку — проіржавіла ложка, уламок дзеркала...

Неабияких сил коштували їм ці п'ятсот метрів. За лічені секунди простір навколо них замкнула біла шаленіюча запона. Кожен ледве бачив спину переднього, а тому квапився ступити слід у слід, бо озвіріла хурделиця хутко замітала все. Рухалися назгинці, час від часу падали на відполіровану вітрюжищем холодну твердь. Якоїсь миті Щербові здалося, що вони схибили, проминули будівлю. Це було б зовсім не дивно, у такому сніговому непроглядді можна було проскочити ціль на відстані метра, не діткнувшись стін. Але, на щастя, Байда, який гайдарував, тримався напрямку на диво точно, й вони мало не лобами ввіткнулися в заледенілі дошки.

Відразу ж величезний і неквапливий Петро Чорний і розважливий норвежець Гаральд почали «пробуджувати» проіржавілу, в окалині, піч. Щербо помітив, як почали танути крижинки в намороженій бороді Гаральда, які досі сріблили й без того сиве волосся. А йому лише тридцять. Майже ровесники...

Після окупації Норвегії рибалка Турольф Кнутсен на власному боті приплив до Мурманська, бажаючи разом з росіянами битися з окупантами його країни. Народився він у провінції Фінмарк, і його знання місцевих умов було для групи надзвичайно корисним. Так він став «Гаральдом» і зараз терпляче й ретельно рубав дрова для розтопки.

Автомати винесли до тамбура. Кожен знав, що з холоду метал, якщо його внести до теплого приміщення, хутко запотіє, а опісля, лиш винеси зброю на мороз, вона так само швидко замерзне. Тільки Джафар, сидячи в кутку, акуратно обтирав приціл снайперки завчасно приготованою сухою фланеллю.

— Джафаре, а чи правда, що у вас, у киргизів, є страва під назвою «кавардак»? — нібито невинно запитав Назаров.

Акжолтой Ішенов, він-таки Джафар, мовчки кивнув і зосереджено продовжував робити своє.

— А ти казав, повітря мало... — замість Джафара відгукнувся Чорний, перевертаючи проіржавілі колосники.

— То Цвях, а не я... Так, нудна земелька нам попалася... — незвично тихо відреагував Назаров.

«Справді, перехід від задушливої тісноти підводного човна до крижаних вихорів був надто різким. Та й розлучення з «великою землею» ще не згасло в душах, тисячі миль та безкраї льодові поля відділяли нас від людей. Ніби на іншій планеті. А фашисти, можливо, вже малюють нас на своїх картах...»

Чергувати до холодного тамбура пішов Цвях, якого старший лейтенант Байда підловив на фразі, що її Цвях промовив при вході: «А що? Як на мене, то краще сидіти на замерзлій воді, ніж у Сахарі». Звичайно, вартового ставили більше «про всяк випадок», у таку завірюху не варто було чекати чиїхось відвідин, та якщо вже причвалає до їхнього прихистку якийсь чужинець-вояк, — гарненькі вони будуть, коли він увалиться до тамбура і відразу стане власником тринадцяти автоматів та снайперської гвинтівки. Ну, з одним, скажімо, можна впоратися й голіруч. Навіть із групою... Але навіщо гусей дражнити?