Чорний іній

«Може, німець з радості перебільшив? Тоді навпаки — «відважна вилазка в найскладніших метеоумовах, стрімка сутичка, героїзм особового складу!», а тут — прийшли і «здалися». Друге. Про які папери йшлося? За всіма законами радіозв'язку в мовному режимі необхідний кодовий сленг, і німці завжди ретельно його дотримувалися. Сказав би «вантаж» або якусь нісенітницю — «пугач прилетів»... Йдеться ж не про солоні огірки — про найважливіші речі, через які ми й подалися в таку далечінь, і вони це чудово розуміють. А тут відкритим текстом, на цілу Арктику — «техдокументація»! Друге непорозуміння... Може, вони зробили це зумисне і навіть демонстративно? Отже?! Під диктовку? Тоді хто на метеостанції? Загадка. Група Чорного? Більше немає кому».

«Отже, кінці не стикуються, два логічні проколи за такий малий проміжок. Перше твердження явно хибне. Друге? Припустимі різні тлумачення. Але форма повідомлення в ефірі явно неприйнятна. З якою метою? Навести на думку, що метеостанція в наших руках... Якщо друге твердження — правда, тоді «папери» теж наші. А якщо це «деза», розрахована саме на мене? Якого дідька їм знадобилося перетягувати це добро з місця на місце? Може, вони завчасно наклали в штани й готуються до евакуації? Тоді — ближче до фіорду. То що? Півсправи зроблено? Чи не надто просто? Бою однаково не уникнути. Машину брати треба, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Гаразд, на місці з'ясуємо!»

Вони встигли досягти наміченого рубежу і роззосередитися раніше, ніж з барака почали вистрибувати білі фігури. Німці на ходу вдягали лижі і намагалися витримувати якусь подобу лави.

Хуртовина ще не вгамувалася, але вітер відчутно послабшав. Покращилась видимість. Ще чверть години, і все мало влягтися. Саме на такий час і розраховував майор Гревер, посилаючи штурмову групу на пост.

Гревер не сумнівався, що пост захопили ворожі десантники.

Але він спізнився.

«Іх лише десятеро, можна спокійно прицілитися».

Ткачук бачив трохи ліворуч і позад себе Сиротіна. Той був напоготові. Занурив полоненого гауптмана обличчям у сніг, щоб не надумав голосити. Але німець був тихий і покірливий. Праворуч, невидимі звідси, зачаїлися Джафар та Гаральд.

Ось вона — мета! Скільки всього пережили на шляху до неї, треба ставити крапку. Ніякого хвилювання Ткачук не відчував, він був справжній солдат — спокій, уважність, розрахунок. Він знав, що перемога дістанеться дорогою ціною, та всі вони були готові платити найдорожчим, не відчувати втоми, не помічати смерті, боялися тільки одного — проґавити мить, коли треба врятувати товариша, підстрахувати, прикрити...

Останні секунди тиші. А за ними... Змах руки Щерба...

Оскаженіло заторохкотіли автомати.

В спину фашистам піддали Гаральд та Джафар.

Німці навіть не встигли спохопитися, залягти, — здивовані обличчя, передсмертні конвульсії, корчі.

Ткачук різко кинувся до дверей, перестрибнувши через кілька трупів. Стримувана лють переповнювала його по вінця. Якнайшвидше ступити з-під липкого снігового серпанку назустріч нестримній жорстокості рукопашного бою.

Він досяг східців, свідомо випередивши Щерба, намагаючись перехопити всі небезпечні несподіванки на себе, і вже подолав три з шести сходинок, що вели до дверей, як тонкий виляск автоматної черги нагло згойднув тишу.

За його спиною хтось із німців останнім передсмертним зусиллям звів автомат і натиснув на гашетку...

Щось тупе й крижане вдарило в спину, розпанахало груднину, забило подих. Чомусь надто швидко полетіли назустріч крижані східці...

Джафар і Гаральд намагалися продертися через «кухонні» двері. Тут вони наткнулися на несподівану відсіч. За їхніми пересуванням, напевне, стежили з котрогось із віконець-ілюмінаторів. Коли вони рвонули до дверей, звідти вдарили черги — просто крізь двері. Вони не стали витрачати час на подолання опору, відійшли до сліпого торця й спробували влізти в будинок через вікно на горищі з допомогою мотуза, як це намагався зробити Валєєв півдоби тому. На жаль, це вимагало часу.

Різкою автоматною чергою Щербо поклав на кригу вбивцю Ткачука. Другу чергу всадив у двері й кинувся до друга. Допомогти Ткачукові... Ні — миттєва смерть. Ударом ноги вибив двері й увірвався в коридор. Спиною відчував позаду присутність Сиротіна, тепер малий мав прикривати його зі спини.

У короткому апендиксі, де він опинився, нікого не було, окрім судомно скоцюрбленого під стіною німця. Щербо вгатив у конаючого ворога коротку чергу. Звівся майже на повен зріст, зазирнув за ріг. Пригнувся, послав уздовж коридора довгу чергу. Десь праворуч, зовсім близько, почув густу, безладну стрілянину. «Всередині хтось лупить. Хто? Байда?! Невже вдалося?.. Старшину затримав кулемет біля входу... А Джафар? Палять праворуч, але це не він... Треба туди, інакше вони встигнуть дати «sos»! І «машинка» може накритися... Удвох Байда з Валєєвим не впораються... А ми?.. Не встигаємо!»

61