Чорний вершник

Тільки на одну мить зринули такі думки в Арсеновій голові й зразу зникли. Натомість у серці почав закипати гнів. Може, цей сухорлявий, з темним лицем чоловік, цей хижий людолов, не далі як учора отак само заходив у кімнату до Златки? Може, він зробив її своєю наложницею? Чи, як рабу, продав такому ж татарському чи турецькому багатієві? Та й для Стехи уготував таку ж долю?..

Йому пригадалися розорені, сплюндровані міста й села, розпач і гнів на обличчі Мартина Спихальського, коли пані Вандзя сідала на коня, щоб їхати в цей далекий чужий Крим, – і в серці з'явилися та рішучість і твердість, якими він завжди відзначався.

Щастя йде до сміливих!

Він тихо наблизився до Романа, який з-за рогу будинку виглядав у двір. Торкнув його за плече.

– Я знайшов їх!

– Кого?

– Бея і його дружину Ванду… Я зараз зайду туди, а ти приготуй пістоль і стань під вікном. Звичайно, стрілятимеш тільки в крайньому випадку.

– Розумію…

Залишивши товариша на варті. Арсен почав обережно скрадатися попід стіною до хвіртки, що вела у двір. Рвучкий вітер гулко шумів, у верховіттях дерев, шарудів листям, приглушував його кроки. Зривалося на дощ – інколи лапаті краплини лунко періщили по дзвінкій черепиці і так же швидко стихали.

Прочинивши хвіртку і виждавши, коли в розривах між хмарами блиснув місяць, Арсен оглянув двір. Ніде нікого. Тоді безшумно ковзнув попід муром до будинку і легенько штовхнув двері. Вони розчинилися – і Арсен опинився у напівтемних сінях. Недовго думаючи, повернув ліворуч, на жіночу половину. В темряві зачепився за щось.

З напівпрочинених дверей долинув голос старої жінки.

– Це ти, Селіме?

– Я, – глухо відповів Арсен, завмираючи на місці.

– Товчешся тут, – пробурчав голос і, задовольнившись відповіддю, замовк.

Арсен полегшено зітхнув, попростував далі, одночасно ладнаючи пістоль і прислухаючись до звуків за дверима.

До його слуху долинув дитячий сміх.

Тут!

Арсен легенько натиснув плечима на двері, швидко шмигнув у кімнату і ліктем причинив їх.

Замиготіла свічка.

Перша побачила його Ванда і тихо скрикнула. З її рук випало шиття. В голубих очах зляканою пташкою метнувся страх і спотворив миловидне личко.

Бей лежав на тахті спиною до дверей і якийсь час продовжував бавитися з дітлахами. Та скоро він завважив, що з дружиною сталося щось незвичне, і повернув голову.

Його бистрий погляд ковзнув по високій постаті козака. На обличчі з'явився вираз крайнього подиву. Він враз відкинув від себе дітей і підвівся.

– Спокійно, Газі-бей! Не рухайся! – владно сказав Арсен, підводячи пістоль. – Будь розумний і обачний. Я прийшов з миром і з миром піду, якщо ти проявиш витримку, вислухаєш мене уважно і не наробиш дурниць. До того ж я тут не сам… Глянь у вікно!

Бей повернув голову. Крізь невеличку шибку тьмяно поблискувало дуло пістоля.

– Хто ти такий? Чого хочеш? – глухо спитав бей і важко опустився на тахту.

Почали пхикати налякані діти.

– Пані, забавте їх! – наказав Арсен, повівши пістолем убік. Вандзя кинулась до синів, і вони прихилилися до неї, мов курчата до квочки.

– Бею, як бачиш, я прийшов сюди не жартувати! Якщо тобі дороге твоє життя і життя твоїх дітей, то правдиво, як перед аллахом, відповідай на мої запитання. – Арсен ступив крок уперед, пронизуючи поглядом татарина, який зовсім не виявляв страху.

– Я ще раз кажу – чого ти хочеш від мене? – спитав бей.

– Зараз дізнаєшся… Скажи мені, де дівчина по імені Златка, яку ти викрав у Немирові з двору Юрія Хмельницького?

– Златка?.. Я вперше чую таке ймення…

– Пригадай! її ще звали – Адіке.

– Чекай… Чекай… Чи це не та красуня, котра сподобалася гетьманові? Га?

– Так. І ти її викрав! Скажи – де вона?

– Я її не викрадав…

– Ти брешеш, собако! Або ти скажеш, або…

– Аллах свідок, я не викрадав ї!… Взагалі, в самому Немирові я не взяв жодної душі. Тільки на селах, де ще було трохи люду… Та й то всього півтора десятка якихось калік. Але ж мені дозволив сам гетьман. В рахунок плати за мою військову службу…

– Ти кажеш неправду! В Немирові впевнені, що викрадення Златки і Стехи, другої дівчини… такої біляво!… Пам'ятаєш?

– Пам'ятаю… гарні дівчата…

– …це справа твоїх рук!

– Ні! Клянусь аллахом…

– Чим ти доведеш? У мене обмаль часу!

– Чекай… чекай… Тепер я пригадую. Ти шукаєш не там, де треба.

– Ну! – в голосі Арсена забриніла надія. – Де ж?

– Врна в Буджаку!

– У Буджаку?

– Так. Зі мною повертався додому син Кучук-бея Чора… Він, пригадую, віз дівчину… Але я не цікавився, хто вона.

– Де ж її там шукати? Буджак великий…

– От цього не знаю. Кучук – мурза білгородський… Там шукай!

– Дякую, бею… Якщо це правда… Поклянись!

– Чоловіче!.. А втім – клянусь дітьми… Я сказав правду.

– Я вірю тобі… Ще одне запитання: де ж поділася друга

дівчина?

– Цього я не знаю… Бачив тільки одну.

– Не може бути! Вони зникли одночасно.

– Ще раз кажу – не знаю… Не бачив і не чув.