Чорний вершник

В Арсена упало серце: невже нікого з близьких друзів не застане в Січі? Невже всі розбрелися по теплих, ситих закутках? Він знав, що у фортеці зараз досить голодно. За роки війни вичерпалися запаси хліба, козацькі господарства занепали, з України підвозу майже ніякого, і братчики, у кого була власна хата-зимівник або кому було де прихилити голову – у родичів, знайомої вдовиці чи просто в наймах у свого ж таки багатого братчика-запорожця, – після перемоги над яничарами та виборів кошового розійшлися хто куди.

Однак він не сподівався, що Січ так збезлюдніє. Що ж трапилося? Чи всі вимерли, чи дідько їх забрав? Добре буде, якщо в курені назбирається якась сотня козаків…

Друзі прив'язали коней до конов'язі і зайшли до Переяславського куреня. Тут було напівтемне, бо замуровані морозом маленькі шибки пропускали небагато світла. У грубці та в лежанці потріскували дрова. На полах, незважаючи на пізній ранок, хропло десятків два чи три запорожців. А ті, що прокинулись, займалися хто чим хотів – латали одяг та взуття, вирізували з верби та липи ложки, кухлі, кові-анки, гострили шаблі, різалися в підкидного…

Виявилося, що людей у курені не так уже й мало. Це ще більше здивувало Арсена, бо він знав: Сірко ніколи не дозволяв людям байдикувати. Старий вважав лінощі найпершим ворогом воїна.

Чому ж зараз така поблажка? Щоб свято яке або неділя – так ні ж!

– Добрий ранок, братчики! – привіталися подорожні, стягуючи з голів вкриті інеєм шапки.

– Арсенеї Голубе! Яким побитом? – вигукнув Метелиця і розставив ведмежі обійми. Старий незмінно радів молодому козакові, до якого відчував батьківську любов.

З лежанки, пожбуривши додолу витерту, латану-перелатану кожушанку, зіскочив дід Шевчик і задрібуляв до Арсена.

Кинувши на стіл карти, од вікна мчав, перестрибуючи через ослони, меткий, дженджуристий Сікач. Як завжди, він був одягнутий у новий, добре пригнаний жупан, на ногах красувалися червоні чоботи на залізних підковах, а зелені оксамитові шаровари, здавалося, щойно вийшли з-під руки кравця… Тільки одно не пасувало до його ошатного вигляду – на ньому не було сорочки. Напевне, козак почав програватися. Однак це не псувало йому настрою. Власне, скільки Арсен пам'ятає, це ніколи не псувало Сікачеві настрою. Програвшись до цурки, він зникав на якийсь тиждень-другий, а потім знову з'являвся добре вдягнутий, на баскому коні. Подейкували, що у нього десь у Києві є багата молода вдова, безмірно закохана в запорожця, яка постачає свого коханця і грішми, і одягом. Інші заперечували і казали, що Сікач, справжнього прізвища якого ніхто не знав, – син якогось багатого пана чи купця, а може, навіть самого київського архієпископа. Ось, мовляв, звідки у нього і гроші, й одяг… Та все це були тільки здогади… А наяву був гострий на язик, добре обізнаний з риторикою, піїтикою, грецькою та латинською мовами дженджуристий шибайголова і картяр, безоглядно хоробрий у бою, безмірно щедрий у дружбі красень-запорожець Сікач. Таким знали його всі, а про інше – не питали…

Він підбіг до Арсена, обома руками ударив його по плечах.

– Арсене, брате! Ти знову між нами!.. Але як же ти залишив молоду жінку? Чи, може, вигнала? Га-га!

Метелиця й Шевчик одночасно підступили до Арсена і поцілували в холодні, зарослі густою темно-русою щетиною щоки.

Заворушився увесь курінь. Нова людина – це завжди якісь вісті. А тут зразу прибуло аж п'ятеро… Всі, крім тих, хто ще не прочумався від сну, стовпилися біля прибулих. Кожному хотілося почути, що робиться в світі, що нового на Україні, як звали запорожці всі українські землі, крім самого Запорожжя.

– Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? – сіпнув за рукав козака дід Шевчик, що аж танцював з нетерплячки. – Розповідай!

– Що розповідати? – зітхнув Арсен. – Нічого нема радісного…

– Що трапилося, синку? – запитав стурбовано Метелиця, який відразу помітив, що в Арсенових очах причаївся глибокий сум.

– Юрась Хмельницький з ордою напав на Лівобережжя. Сплюндрував усю південну Лубенщину… Людей погнав на правий берег, села попалив… Моїх теж забрав… І наречену, і матір, і сестру…

– Проклятий! – глухо озвався хтось із гурту.

– От я й прибув до вас, братчики, по допомогу… Як бачите, нас тільки п'ятеро – іти з такими силами на Хмельниченка та Яненченка нерозумно. А ось коли знайдеться якась півсотня чи сотня охочих запорожців, тоді б ми могли сміливо піти на Корсунь, куди виведено моїх рідних і всіх лубенців.

– А чому б нам не піти? – вигукнув Сікач. – Весь курінь піде!

– Аякже! – прошамкотів беззубим ротом дід Шевчик. – Я перший піду! – Він випнув сухі груди вперед, задер голову, від чого став схожий на старого облізлого півня. – За справедливе діло і головою легко накласти! Колись же однак треба вмирати!

То хочеться, щоб не в запічку здибала козака щербата, хай їй

трясця!

Ще кілька запорожців, близьких Арсенових друзів, зголосилися йти в похід. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись, чухав цупкими, як цурупалки, пальцями потилицю і збентежено зиркав на Арсена.