Чорний вершник

– А дулі з маком не хочеш?

– Іди сам сюди – обімнемо боки!

– Тихо, братчики! Тихо! – загукав Могила, бачачи, що може дійти до того, що запорожці схоплять один одного за чуби.

Його ніхто не слухав.

Тоді підхопився Стягайло і гарикнув – аж глина посипалася зі стелі:

– Годі, іродові діти! Знайшли час для крику! Пороззявляли роти, як халяви, та й думають, що хтось їх боїтьсяі Замовкніть, кажу!.. Хіба я проти того, щоб цього чоловіка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке? – зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою натовпу. За багато років козакування він добре вивчив цей настрій і знав, що в скрутну хвилину треба не перти на рожен, а відступити, заспокоїти збуджених запорожців, які в гніві можуть накоїти хтозна-чого, а коли заспокояться – знову взяти поводи в руки і робити з ними що заманеться… Відчувши легку зміну в настрої натовпу, що був ошелешений таким несподіваним фортелем наказного, Стягайло трохи понизив голос. – Я тільки казав, що у Мишастівському чи Незамаївському куренях людей менше і не так тісної Але коли ви хочете прийняти його до себе, то про мене – хоч і всю гетьманщину прийміть!

– Прийняти! Прийняти! – залунали голоси.

Люди враз забули про ненависть, що спалахнула в їхніх серцях до Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новакові слід було б ради такої оказії поставити товариству барило горілки. Але тут знову подав голос Покотило. Образа ще ятрила його серце, і йому хотілося хоч чим-небудь дошкулити тим, хто зневажливо повівся з ним.

– Як же його приймати, коли у нього і прізвиська ніякого немає? – спитав він.

Однак настрій натовпу вже поліпшився настільки, що всі сприйняли це як жарт. Хтось гукнув:

– Ай справді – треба прізвисько!

– Треба! Треба!

– Ну, то даймо йому прізвисько!

– Даймо! Даймо!

– А яке?

Всі враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Інші почали оглядати новака зі всіх боків, намагаючись до чого-небудь прискіпатись.

А Семен Гурко стояв у колі, усміхаючись своєю гарною, привабливою посмішкою, і з висоти свого зросту, бо замалим не підпирав кривого сволока старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима січове товариство, серед якого мав відтепер жити і з яким мав ділити радощі і горе, життя і смерть. Які різні обличчя, постатії Люди різного віку – і старі, і літні, і зовсім молоді… Але їх усіх об'єднала спільна любов до вітчизни, за яку вони поклялися зносити і тяготи військового життя, і розлуку з сім'ями, за яку нерідко лили і свою,! чужу кров і клали голови… Тепер вони стояли принишклі, мов діти, і напружено думали – яке ж прізвисько дати цьому русявому красеневі з обвітреним мужнім лицем і високим, злегка похилим чолом? І ніхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи образливе слово, яким найчастіше наділяли новаків, на зразок – Щербатий, Головатий, Безверхий чи Голий. Висока міцна статура, розумний погляд сірих очей, що, здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг – ніщо не давало приводу для образливого прізвиська.

Але ж якось треба назвати!

Спихальський тихенько підсміювався і підштовхував Гурка під бік – попався, мовляв!

А Покотило, щоб остаточно розвіяти про себе погане враження, з улесливою посмішкою вигукнув:

– Ну, от бачите? Як же його приймати? Він нічого такого не зробив, щоб навіть прізвисько йому придумати!

– Ай справді, матері його ковінька! – показав свого єдиного зуба Шевчик. – Він ще нічим перед нами не відзначився! Нічого не утнув! Ні доброго, ні поганого!

Гурко весело засміявся.

– Ну, за цим діло не стане!

Він раптом повернувся і почав протискуватися до дверей. Козаки розступилися – дали дорогу. Проходячи повз лежанку, Гурко на мить зупинився, замислився, а потім нагнувся, вихопив з вогню палаючу хворостину і швидко вийшов надвір.

– Цікаво, що ж він задумав? – висловив загальний подив Могила і кивнув молодому запорожцю: – Піди подивись!

Той пом'явся, – видно, не хотілося виходити на холод, – накинув наопашки кожушину і поволі рушив до сіней. Через якусь хвилину влетів збуджений, переляканий. Ще від порога випалив:

– Братчики, горимо!

– Як? Де? – переполошилися запорожці.

– Кажи толком, вражий сину! – гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги.

– Курінь горить! Підпалив той клятий палій! Утнув! Запорожці прожогом кинулися до дверей, мнучи один одному боки. Мов ошпарені вискакували надвір і з несподіванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотів з двох боків, мов стіг сухого сіна. А біля підвітряного причілка стояв Гурко і стромляв палаючу хворостину під стріху.

– Ти що ж це робиш, клятий?! – налетів на нього Стягяй-ло. – Та за це тебе треба біля стовпа до смерті забити, розбійнику! Придумати таке – підпалити курінь!

Вогонь розгорався. У січовій церкві вдарив на сполох дзвін. З усіх куренів висипали запорожці і, уздрівши пожежу, мчали хто в чім був до переяславців.

– Давайте воду! Снігом засипайте! – лунали вигуки.

– Зривайте очерет!

– Виносьте з куреня зброю, щоб не погоріла!