Чорний вершник

– Спасибі тобі, козаче, за твої щирі, правдиві слова, за твої вболівання і многотрудну подорож… Справді, живемо ми в страшний час. Доля послала нам тяжкі випробування, а серед них найтяжче – смертельну небезпеку з півдня, з боку ханського Криму і султанської Порти. Ці відвічні вороги наші уже витоптали пів-України і посягають на те, що ще зосталося. Проти них ми і повинні передусім скерувати всі сили… Доки кінь людолова топтатиме копитами нашу землю, доки хижий аркан душитиме білу шию дівчини-полонянки, доти ми мусимо міцно тримати в руках шаблі! Я стояв і стоятиму на цьому, поки й днів моїх… Та власних сил наших замало. Тільки разом з Москвою, разом з братом нашим – народом руським ми вистоїмо і переможемо в цій смертельній боротьбі. Тільки так! Інакїііе бути не може! Мине якийсь час – і знову піднімуться по всьому Правобережжю села й міста, заколосяться житом-пшеницею широкі ниви, залунає від порогів до Карпат і Полісся наша пісня і наше слово!..

– Дай боже! – промовив Палій. – За це ми не пошкодуємо своїх сил! Наше щастя, що маємо такого військового ватага як батько кошовий. Будемо сподіватися, що він докінчить те що намислив і за що стояв усе життя!

– Е-е, синку, старого хвали, та з дому веди! – зупинив його жестом Сірко. – Докінчать, мабуть, інші, а мені б тільки ще хоч раз погромити супостата Мюрад-Гірея, відомстити йому за напад на Січ, за руйнацію землі нашої, за сльози люду православного!.. А головне – дати йому так по зубах, щоб відпала охота пройтися влітку з ордою по Лівобережжю!

В Арсена радісно блиснули очі. Він схопився.

– Батьку, то буде похід на Крим?.. Коли ж? Сірко обняв козака, посадив поряд з собою.

– Розумію тебе, синку. Але не поспішай – всьому свій час!

Частина друга

«КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!»

1

Сірко вів на Крим десять тисяч запорожців. Такої кількості воїнів Січ не виставляла одночасно ніколи. В морські походи звичайно ходила тисяча або дві, в сухопутні – шість-вісім тисяч козаків. Тепер же на клич прославленого кошового відгукнулися всі, хто міг тримати шаблю в руці. А таких після турецької навали на Правобережжя з'явилося в запорозьких володіннях чимало. Хто втратив у вирі лихоліття сім'ю, хто не хотів гнути спину перед лівобережною старшиною, котра запаніла і почала притісняти свого брата-козака, той тікав на Низ і поповнював Сіркове військо.

Наступного дня після переходу на лівий бік Дніпра кошовий, замість того щоб податися прямо на південь, на Перекоп, куди по знайомих путівцях не раз і не два ходили запорожці, повернув військо на схід, до річки Молочної.

Молоді козаки дивувалися і стиха ремствували, старі мовчали, довіряючи своєму досвідченому полководцю, але теж були в душі незадоволені. Це ж не жарт – накидати такий гак! Одначе ніхто не смів перечити: в поході кошовий або наказний отаман мав необмежену владу і за непослух міг скарати на горло.

– І що собі надумав старий? – бурчав Метелиця. – Так ми, чого доброго, відмахаємо до самого Азова!

– Цить, Корнію, якщо не хочеш київ скуштувати! – шипів Шевчик, оглядаючись. – Сірко знає, що робить!

Сірко справді знав, що робив. Дійшовши до Молочної, він дав війську денний перепочинок, а потім, круто повернувши на південь, швидко попростував до Сиваша. Тепер ішли тільки вночі, визначаючи шлях по зірках і ледь примітних в темряві степових могилах та балках, а вдень спочивали в глибоких долинах, варили кашу, випасали коней. Сторожові загони, розіслані кошовим на відстань, яку міг проглянути верхівець, пильно стерегли спокій війська.

Тому ні перекопський бей, ні тим більше хан Мюрад-Гірей не знали, що над Кримом нависла небезпека.

Запорожці вбрід перейшли Сиваш і несподівано з'явилися в Криму. При основі неширокого півострова, що глибоко врізувався в море, розбили табір. Це місце було зручне для оборони. До того ж тут була вода: у розлогій, порослій травою балці нуртувало чимале джерело.

Поки запорожці напували коней, лагодили збрую і зброю та нашвидкуруч снідали солонуватою саламахою. Сірко зібрав отаманів і значних козаків на раду. Всілися півколом на траву.