Чорний вершник

Коли на обрії забовваніли неясні обриси орди. Палій наказав зупинитися. До нього підвели мурзу Ізмаїла.

– Мурзо, я вручаю зараз у твої руки життя або смерть усіх твоїх рідних і близьких.

Підстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсім уторопав, чого хоче від нього уруський отаман. Він швидко заморгав вузькими очицями і вклонився.

– Я слухаю тебе, шановний бею.

– Твоя доля теж у твоїх руках.

– Як я маю це розуміти, вельмишановний бею?

– Перед нами стоїть з військом хан Мюрад-Гірей. Бачиш?

– Бачу. Хай береже його аллах!

– Ти поїдеш до нього.

– Я? – У мурзи забігали очиці. – Що я там маю робити?

– Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який іде на допомогу ханові. Спитаєш, куди йому ставати з військом, і негайно повернешся назад.

– О!

– З тобою поїде турецький ага Баяр. – Палій кивнув у бік Звснигори, який вирядився в яничарський одяг і саме накручував на голосу чалму.

– О вай-вай!

– Я розумію, мурзо, для тебе велика спокуса – залишитися у хана. Але в наших руках твої діти, твої жінки, старі батьки. Весь твій рід у наших руках… Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рідню.

– О аллах! – Мурза позеленів, кволо усміхнувся. – А якщо я відмовлюся поїхати до хана?

– Тоді ми зараз же зітнемо тобі башку! Родину твою це також не врятує.

– О, я нещасний!

– Отже, ти поїдеш, мурзо?

– Ніби у мене є інша можливість!

– От і добре. Якщо все щасливо закінчиться для нас, ти будеш вільний.

– А родина?

– Родина теж. Обіцяю тобі.

– О вай-вай, великий аллах! О, нещасний я! – почав приказувати в розпачі мурза.

Та на нього вже ніхто не зважав. Палій обняв Звенигору, по цілував.

– Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортів у пекло але, сам бачиш, іншого виходу в нас немає!

Звенигора міцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече.

– Гайда, мурзо! – І вони швидко помчали по сірій рівнині туди, де на обрії здіймалася над ханським військом хмара куряви.

6

Орда чекала наказу наступати, але Мюрад-Гірей все ще вагався. В його серці боролися два почуття: бажання помсти і страх. Бажання помсти – за розорені улуси, за тисячі полонеників, за ганьбу, яку він пережив під час втечі з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне, що він ладен був без роздуму, наосліп кинути свої чамбули на клятого Урус-шайтана, щоб винищити його військо. При цьому він не думав, що Сірко і його воїни, як і весь їхній народ урусів, мають ще більше право ненавидіти кримчаків і мстити їм не за один, а за сотні кривавих наскоків на Україну геть стоптану ординськими кіньми. Сам хижак, він керувався законом хижаків нападати на слабшого і тікати від дужчого.

Але від нерозважного сліпого нападу його стримував страх. Він боявся досвідченого козацького ватага, боявся вогнепальної зброї запорожців і особливо їхньої артилерії. Врешті, боявся ще раз протягом одного тижня випробовувати долю: а якщо фортуна відвернеться від нього? Що тоді?

Тому він невимовне зрадів, коли йому сказали, що прибули гінці від перекопського бея.

– Слава аллаху, якраз вчасно! – вигукнув він, не приховуючи перед мурзою Ізмаїлом та Звенигорою, які вклонилися йому, своєї радості. – Скільки бей привів з собою вершників?

– П'ять тисяч, великий хане, – відповів мурза, радіючи, що розмову повів хан і доводиться відповідати тільки на запитання.

– Чому ж він сам не прибув до мене?

Мурза не знав, що відповісти, і безтямно кліпав очицями.

– Великий хане, – втрутився в розмову Звенигора, – бей не хоче необережним маневром зламати стрій ханського війська, що вже приготувалося до бою… Він чекає вашого наказу – де йому стати?

– Це добре. Бей – досвідчений воїн, – погодився хан. – Передайте йому, щоб приєднався до мого чамбула. Ми в центрі завдамо Урус-шайтанові могутнього удару, розтрощимо його найкращі курені, розколемо його військо навпіл… Та бей, здається, і сам сюди повертає, – додав Мюрад-Гірей, вдивляючись у загін Палія, що швидко наближався.

– Ні, він зупинився, великий хане, – заперечив Звенигора, боячись, що хан не відпустить їх назад.

– Так, він зупинився, – погодився хан. – Негайно передайте йому, щоб тримався мого бунчука! Ми зараз розпочинаємо! – Хан, підвівшись на стременах, махнув шаблею і крикнув:- Вперед, правовірні! Вперед, доблесні сини Магомета! Смерть гяурам!

Орда сколихнулась і важкою лавиною рушила на запорожців. Мурза Ізмаїл розширеними від жаху очима дивився на незліченні чамбули хана і думав: «О, аллах, що буде зі мною, якщо ти принесеш перемогу моїм єдиновірцям і виявиться моя зрада? Мюрад-Гірей накаже живцем зварити мене в котлі. О вай-вай!»

Він аж поривався щось сказати ханові, але страх сковував його вуста. Мюрад-Гірей помітив душевні переживання мурзи, його незвичайну блідість і розгубленість.

– Що з тобою, мурзо? Ти не захворів?

– У нього страшне лихо, великий хане, – поспішив з відповіддю Звенигора. – Уруси захопили в полон усю його родину…

– Ми визволимо її сьогодні! Не сумнівайся в цьому, мурзо! – самовпевнено сказав хан.

Мурза поплямкав губами, але Звенигора шарпнув його за рукав.

– Їдьмо! Нас чекають! Дорога кожна мить…