Чорний замок Ольшанський

Наша компанія, що якраз входила в темний тунель брамної арки, збоку, видно, дуже нагадувала «Нічний дозор» Рембрандта. Такі собі нащадки кощавих гезів, трохи гладкуваті городяни з претензією на войовничість і мужність (це для красунь, які дивляться на них крізь щілини у віконницях).

Двір, залитий світлом, темні галереї для прогулянок на протилежному до входу його боці, важке громаддя веж дуже зменшили цю войовничість, змусили всіх замовкнути і рухатися все повільніше, а потім і взагалі зупинитися. Тільки Щука, зачепивши якусь бляшанку, чортихнувся:

— Ну, доведеться взяти за барки Ольшанського, теперішнього, звичайно, що він таке паскудство тут розвів.

Накласти на нього, чорта, штраф. І не з колгоспної кишені, а з власної. Тоді заспіває.

Решта стояли мовчки. Нічого не відбувалося.

— Ну, де ж тут твої «привиди»? — з гумором запитав старшина Велінець.

Я глянув на годинника і підвів очі в небо.

— Якщо я маю рацію — повинні дочекатися, не сьогодні, то завтра.

— До завтра чекати? — запитав він. — Ось чоловік, який, з його терпінням, помилку зробив, не пішов працювати до нас.

— Пішов майже, — буркнув я. — Нічого доброго з цього не вийшло.

— Скільки ще чекати? — Це вже Вечірка.

— А я нікого не змушую чекати, Миколо Чесевичу.

Хилинський мовчки доторкнувся до мого ліктя.

— Повинно бути ось-ось. Якщо я не помиляюся, — пошепки відповів я.

— Он, — майже просвнстів горлом Мультан, — он замаячіло щось.

На лівому боці галереї справді ніби щось з'явилося, заворушилося. А потім з'явилися і майже непомітно для ока попливли праворуч дві невиразні тіні: темна і світліша.

— Вони, — здавленим голосом сказав Хилинський.

Це справді дивувало й вражало і могло мало не до смерті налякати непідготовленого.

Пливуть… Пливуть. Залитий фантастичним, примарним світлом двір. Дві світлі кам'яні стіни й вежі, що в цьому світлі набули кольору обгорілого і запорошеного чавуну. І дві чорні стіни, і особливо масно-чорна темрява на галереї, і в цій темряві рухаються два привиди. Світла постать, темна, і відділяє їх від решти темряви вузька смужка світла.

— Не рухайтеся!

Я кинувся майже бігом до правого входу на галерею для прогулянок, збіг по ньому і рушив назустріч невиразно-тьмяним примарам. Ближче… Ближче. І раптом вони зникли. Тут-таки, біля мене. Не примари і не привиди, просто дві плями, що перетворилися на невидимок.

— Вони зникли, — долетів з двору голос Щуки. — Але ти, ти освітлений, Антоне.

Я підвів голову і завмер, мало не осліплений. Від дзвіниці костьолу, від диску дзиґарів, падав прямо мені на тіло та обличчя, бив у очі сніп різкого яскраво-блакитного світла.

— Сюди! Швидше.

Я почув тупіт ніг. За хвилину всі люди вже були на галереї.

— Гляньте! Он! — показав я.

— Що таке? — Засліплений Щука кліпав очима. — Що це таке?

— Я здогадуюсь, що це таке, — кинув Хилинський.

— Годинник, — сказав я, — справжні, старомодні, стародавні дзиґарі. Тільки один тут тип помилився. Нерухомий «денний» годинник з рухомими стрілками, і рухомий, більший циферблат «місячного». Він за нерухомим денним. І він крутиться, хоч і безладно, бо не до кінця відремонтований. А під ним нерухома стрілка… І рухомі постаті «світів».

— То що? — запитав Мультан.

— Органіст і ксьондз казали мені, що там для невідомої мети система потужних дзеркальних рефлекторів… Ну от, у певні дні промінь місяця потрапляє на них. І от іде по галереї темна тінь, від нерухомої стрілки, а за нею світла «тінь», відбиток од рефлектора.

— От і все, — сказав Вечірка. — Баєчки. Запала важка пауза.

— Дурень ти, — сказав йому пригнічений Змогитель і потім кинув мені: — І ти не кращий. І надало ж тобі таку казку, таку красу на друзки розколошматити. Потрібне воно було комусь, твоє тлумачення.

Я й сам шкодував, що побачив і дав побачити іншим ще в одному явищі паршивий наш реалізм.

Розділ IX

Цинізм, смертна кара за смерть однієї душі з трьох і свята велич одного осквернителя праху

Ми нарешті підважили одну з плит «під кораблем». Було це наступного дня після нападу на мене. Допомагати прийшли всі вчорашні, та ще приплентався ксьондз. У поношеному цивільному одязі і з киркою в руці, що, як не дивно, йому пасувало, цій дивній людині.

І тут сталася перша розбіжність з одним з моїх нічних страхіть. Під плитою не було отвору, він був засипаний, навіть забитий уламками цегли, каміння, щебінкою і…. дрібними бетонними брилами з рештками арматури. Щука аж засичав від радості, побачивши це.

— Чому тут радіти? — спитав я.

— А тому й радіти, що шлях — правильний. До речі, шлях, який ти й підказав.

— З ним ще були якісь два дядьки в цивільному.

— Ну, що тепер? — запитав він у одного з них.

— А що? Поки теє, нехай копає, — відповів незнайомий.

— Справді. Усе ж це як вінець. І його здогадів, і того, що мусив пережити.

Ми вигрібали, ні, ми буквально видирали цей пізніший корок, що заткнув жерло давнього отвору. І зрештою зажеврів чорний, трохи нахилений провал униз.