Наша компанія, що якраз входила в темний тунель брамної арки, збоку, видно, дуже нагадувала «Нічний дозор» Рембрандта. Такі собі нащадки кощавих гезів, трохи гладкуваті городяни з претензією на войовничість і мужність (це для красунь, які дивляться на них крізь щілини у віконницях).
Двір, залитий світлом, темні галереї для прогулянок на протилежному до входу його боці, важке громаддя веж дуже зменшили цю войовничість, змусили всіх замовкнути і рухатися все повільніше, а потім і взагалі зупинитися. Тільки Щука, зачепивши якусь бляшанку, чортихнувся:
— Ну, доведеться взяти за барки Ольшанського, теперішнього, звичайно, що він таке паскудство тут розвів.
Накласти на нього, чорта, штраф. І не з колгоспної кишені, а з власної. Тоді заспіває.
Решта стояли мовчки. Нічого не відбувалося.
— Ну, де ж тут твої «привиди»? — з гумором запитав старшина Велінець.
Я глянув на годинника і підвів очі в небо.
— Якщо я маю рацію — повинні дочекатися, не сьогодні, то завтра.
— До завтра чекати? — запитав він. — Ось чоловік, який, з його терпінням, помилку зробив, не пішов працювати до нас.
— Пішов майже, — буркнув я. — Нічого доброго з цього не вийшло.
— Скільки ще чекати? — Це вже Вечірка.
— А я нікого не змушую чекати, Миколо Чесевичу.
Хилинський мовчки доторкнувся до мого ліктя.
— Повинно бути ось-ось. Якщо я не помиляюся, — пошепки відповів я.
— Он, — майже просвнстів горлом Мультан, — он замаячіло щось.
На лівому боці галереї справді ніби щось з'явилося, заворушилося. А потім з'явилися і майже непомітно для ока попливли праворуч дві невиразні тіні: темна і світліша.
— Вони, — здавленим голосом сказав Хилинський.
Це справді дивувало й вражало і могло мало не до смерті налякати непідготовленого.
Пливуть… Пливуть. Залитий фантастичним, примарним світлом двір. Дві світлі кам'яні стіни й вежі, що в цьому світлі набули кольору обгорілого і запорошеного чавуну. І дві чорні стіни, і особливо масно-чорна темрява на галереї, і в цій темряві рухаються два привиди. Світла постать, темна, і відділяє їх від решти темряви вузька смужка світла.
— Не рухайтеся!
Я кинувся майже бігом до правого входу на галерею для прогулянок, збіг по ньому і рушив назустріч невиразно-тьмяним примарам. Ближче… Ближче. І раптом вони зникли. Тут-таки, біля мене. Не примари і не привиди, просто дві плями, що перетворилися на невидимок.
— Вони зникли, — долетів з двору голос Щуки. — Але ти, ти освітлений, Антоне.
Я підвів голову і завмер, мало не осліплений. Від дзвіниці костьолу, від диску дзиґарів, падав прямо мені на тіло та обличчя, бив у очі сніп різкого яскраво-блакитного світла.
— Сюди! Швидше.
Я почув тупіт ніг. За хвилину всі люди вже були на галереї.
— Гляньте! Он! — показав я.
— Що таке? — Засліплений Щука кліпав очима. — Що це таке?
— Я здогадуюсь, що це таке, — кинув Хилинський.
— Годинник, — сказав я, — справжні, старомодні, стародавні дзиґарі. Тільки один тут тип помилився. Нерухомий «денний» годинник з рухомими стрілками, і рухомий, більший циферблат «місячного». Він за нерухомим денним. І він крутиться, хоч і безладно, бо не до кінця відремонтований. А під ним нерухома стрілка… І рухомі постаті «світів».
— То що? — запитав Мультан.
— Органіст і ксьондз казали мені, що там для невідомої мети система потужних дзеркальних рефлекторів… Ну от, у певні дні промінь місяця потрапляє на них. І от іде по галереї темна тінь, від нерухомої стрілки, а за нею світла «тінь», відбиток од рефлектора.
— От і все, — сказав Вечірка. — Баєчки. Запала важка пауза.
— Дурень ти, — сказав йому пригнічений Змогитель і потім кинув мені: — І ти не кращий. І надало ж тобі таку казку, таку красу на друзки розколошматити. Потрібне воно було комусь, твоє тлумачення.
Я й сам шкодував, що побачив і дав побачити іншим ще в одному явищі паршивий наш реалізм.
Ми нарешті підважили одну з плит «під кораблем». Було це наступного дня після нападу на мене. Допомагати прийшли всі вчорашні, та ще приплентався ксьондз. У поношеному цивільному одязі і з киркою в руці, що, як не дивно, йому пасувало, цій дивній людині.
І тут сталася перша розбіжність з одним з моїх нічних страхіть. Під плитою не було отвору, він був засипаний, навіть забитий уламками цегли, каміння, щебінкою і…. дрібними бетонними брилами з рештками арматури. Щука аж засичав від радості, побачивши це.
— Чому тут радіти? — спитав я.
— А тому й радіти, що шлях — правильний. До речі, шлях, який ти й підказав.
— З ним ще були якісь два дядьки в цивільному.
— Ну, що тепер? — запитав він у одного з них.
— А що? Поки теє, нехай копає, — відповів незнайомий.
— Справді. Усе ж це як вінець. І його здогадів, і того, що мусив пережити.
Ми вигрібали, ні, ми буквально видирали цей пізніший корок, що заткнув жерло давнього отвору. І зрештою зажеврів чорний, трохи нахилений провал униз.