Чорний замок Ольшанський

Ольшанський дивився на них ніби востаннє, та так воно, мабуть, і здавалося. І йому, і мені.

— Жити Шабликою? — спитав він. — Жити собою? Жиховичем?

— Космичем, — підказав Хилинський.

Не був би він собою, якби не спробував перевірити, а що воно вийде і з такого протиставлення.

— … Космичем ще куди не йшло. Принаймні знає мету, вміє йти і йде. Через небезпеку, підозри, плітки. Бачите, які я компліменти кажу вам, Космич? Закиньте там за мене слівце вашому богу гуманності. Може, років на два раніше випустить з казана… Або як там ваш письменник, історик отой, писав… Ну, там ще чорт писав дисертацію: «Величина абсолютного оптимального тиску в котлоагрегаті для пропарювання грішників…» Так от, Хилинський, Космичем, іншими такими бути не можу, іншими — не хочу. Я — Ольшанський. І помру як Ольшанський. Досить, що все життя інкогніто.

— Ну, добре, — сказав я. — Пахольчика ви прибрали тому, що основний свідок вашої діяльності, що багато знав, що втягнув вас у вбивства, що дисципліну порушив, перевищив «повноваження». Незважаючи на вашу заборону, все-таки розпоряджався рештками наркотику. А Кухарчика? А двірника навіщо? Нешкідливий, із запитаннями лізе повсюди, де не треба. І тільки.

— От за таке «тільки». Але я Пахольчика пальцем не торкнув.

— І то правда, — сказав я. — Навіщо вам було? Ви поінформували Висоцького, а той, оскільки тоді не залишав Ольшанку, розпорядився життям продавця… ну, скоріш за все через того молодика зі сміттям. Так? А Кухарчик, видно, просто мав нещастя бути свідком, влізти на свою голову в справу саме тоді, коли цей, із сміттям, виконував наказ Висоцького.

— Так.

— Той був і без того заплямований. «Третій» і «четвертий» під час першого нападу на мене — це й були вони, Пахольчик і майбутній його вбивця. Із сміттям. Більше від нього нічого й не зостанеться.

— Розберемося, хто, де, коли і в що вмокав пальці, — сказав Щука. — Тут уже на високому рівні піде справа.

— Пахольчика мені було шкода, — сказав Ольшанський. — Не кажучи вже про духом винного двірника… Тоді я й вирішив, що, коли нитка доведе й до мене, я не старатимуся відвести од себе удар. Я ніби камінь у горах зрушив з місця. І пішла лавина убивств. Шкода, що я забруднився з цією сволотою. — І дуже серйозно, так, що неможливо було не повірити, сказав: — Я дав тільки слід. І цей слід привів до загибелі багатьох. А втекти ось хоча б від цієї вашої появи мені було дуже легко. Тільки я не мав права на втечу, не висловивши вам усього.

— Як втекти? — спитав Щука.

— А ви он там, у шухляді, візьміть пістолет. Мені він не знадобився і не знадобиться.

Щука встав, висунув шухляду письмового стола і дістав звідти «вальтера».

— Ні, я не шпигун, — розмірковував далі лікар. — І не бандит. Це їм пасує. Мені пасувало більше, і я ним погано розпорядився. Мені й грошей звідти не треба було. Реліквії деякі.

— Для самоповаги?

— Мало я доброго зробив у житті, то ось.

— І нащо це?

— Міркуйте як раніше — будете академіком. Розкопаєте іще таке — бути вам відомим. Це передбачення людини, якій небагато лишилося жити… Жити? А хто сказав, що мій рід заслуговує право на життя? Отож-бо… Але так само вірно, як те, що не заслуговує, так і те, що це мій рід, що я — його краплина і іншим бути не можу, і що дороги мені від нього нема. Отже, один висновок. — Махнув рукою, нібито відкидаючи щось: — Я давно підготувався і до висот, і до смерті. Тільки довго не знав, що переможе. Готовий був ще в сороковому, у Варшаві. З батьком я тоді був на ножах. Можливо, найгостріших За все життя. Бо тільки зараз я стою ближче до милостивої Збавительки і всепрощаючої Рятівниці, ніж стояв тоді. Бо в той час мені не подобалося, що він крутить роман з паном Розенбергом.

Кепсько мені було. Могутня гарна статура, досконале в своєму гонорі обличчя, лев'яча грива сивого чуба. Напрочуд маленькі і зграбні кисті рук і ступні ніг. Боже, які витончені, бездоганні риси людської породи! В кіно таких знімати, тримати першими друзями, боронити за всяку ціну.

А замість цього за досконалою, божественною оболонкою роз'їдена іржею наскрізь, обліплена до останку кров'ю і багном суть. Проказа сумління, розумовий сифіліс. Доля, бог чи хто там ще, як же ви непоправно, смердюче жартуєте іноді з людьми! Це він стікає отруйним гноєм, це його діяльність призвела до всього. А я не можу осудити його, бо покривджений за всіх людей. Бо це я зневажений, знеславлений, заплямований.

— До чого тут смерть? — з цим новим і нестерпним почуттям своєї людської спільності все-таки запитав я.