Чорний замок Ольшанський

— Це — чому не зроблю. По-дружньому. Чому не допомогти? Та й взагалі цікаво. А решта — ти відкрив, ти й роби. Пам'ятаєш, як ти справу Достоєвської-Карлович відновлював та розплутував? Тільки для цікавості мені розповідав. І тут те саме. Ну, логічно, якщо хочеш, будемо обдумувати разом. Гімнастика для мозку. Ну, хіба що юридичну пораду Щука може дати, але ж… Ти про юриспруденцію того часу більше знаєш. Право страшенно змінюється. І розплутуй. Сам. То й тут плавай сам. Не шукай допомоги. Тут дай бог Щуці зі своїми документами та знахідками впоратися.

Підлив мені:

— Цікава. для тебе штука. Просто «острів скарбів». А як щодо тих крапок. Ну, 9с, 20в… Невже і лічильна машина тут нічого б не зробила?

— А що вона зробить? Найпростіший приклад: «Вова — дурень». 1н, 1д і т. д. Перебрала варіанти і видала, та й чомусь по-російськи: «На дурь, Вова». Я не можу їх, варіанти, перебрати, ну і в неї така сама логіка. Та в людини взагалі цей процес кращий, тільки що йде повільніше.

— Мало втішає, — сказав Хилинський.

— Вона видасть усі варіанти, які мають хоч якийсь сенс, сотні тисяч, але вибір зробити не зможе. У неї формальна логіка. Тому людина заздалегідь відмовляється від таких задач.

— Зрозуміло, — сказав Хилинський, — виходить, свідоме визнання розумового банкрутства. Неспроможності дізнатися.

— Дурниці, — сказав я. — Відмова заздалегідь — не свідчення безсилля людської логіки. Людина може зробити правильний висновок на підставі далеко не повної інформації. І може завчасно передбачити, що ніяка інформація не дасть можливості зробити висновок. І ця відмова заздалегідь від нерозв'язної задачі не свідчення безсилля, а свідчення всемогутньої сили людської логіки.

— Що ж, бийте на всемогутність. Признатися, трохи заздрю.

— Ну от, — сказав я, — зараз піду висипатися.

— «Разбуди, когда раскинет ветви по-весеннему наш старый сад», — похмуро сказав він.

За вікнами була набридлива квітнева сльота.

… Я відчинив двері і одразу відчув, що в квартирі хтось є. Скинув черевики і пройшов у кабінет. Так і є: солодкуватий сигаретний дух.

На канапі, підібравши під себе красиві ноги, сиділа і гріла руками ступні жінка.

— Зоя?

— Ага. Ти не чекав?..

— Давно?

— Бачиш, тільки-но зайшла. Ноги задубіли.

Я приніс з комірчини халат і накинув їй на ноги.

— Дякую. Я стільки ходила по цій сльоті. Стільки ходила. Дивний був у неї вигляд. Ніби накапала в очі беладонни.

Зіниці великі-великі, нерухомі. Губи білі, ніби вона прикусила їх. Я спочатку був злякався.

— Що з тобою?

— Нічого. Ти хочеш запитати, чому я тут? Ти бачиш, приповзла. Знаєш, як не дуже розумні собаки. Я тільки щоб віддати тобі ключ. Он він, на столику.

— А я про нього й забув, — щиро сказав я. — Їсти хочеш? Випити?

— Нічого цього не треба.

Вона замовкла.

— Слухай, — сказав я, — говорив же я тобі, киньмо це. Залишайся — і все. Тільки щиро — чуєш? — щиро все скажемо йому.

— Та ні, — майже беззвучно сказала вона. — Права не маємо. Права не маю. Обман. Ні на що я більше не маю права. Не маю.

— Облиш ти себе катувати, — кинув я. — Ну, сталося, ну, казна-що. Покінчимо з цим, та й годі.

— Не казна-що, — сказала вона. — Я й прийшла, щоб закінчити. Більше не прийду. Подивлюсь ось тільки і… Байдуже, ти скоро забудеш, що сталося. І ти мене жорстоко не суди.

— Та я й не думаю, — всміхнувся я. — Ну, давай вип'ємо трохи «немішаного кадара».

— Давай, — усміхнулась вона вологими очима. — Тільки давай будемо тут, нікуди не підемо.

Я розчистив стіл від слідів нічної праці і поставив на нього, що мав.

— Ти що збираєшся робити в наступні дні?

— Поки що нічого. Днів через три поїду.

— Куди?

— В Ольшани, у справі. Це під Кладно. Село.

— Надовго?

— Тижнів зо три, може, місяць.

— Ну от, виходить, прощавай. Може, й зустрінемося. Випадково. Хто знає, що воно і як.

— Слухай, Зою. Я ще раз тобі кажу…

— Не говори дурниць. Не повторюй цього. Сам знаєш, слабкість жіноча. Але тільки не зі мною. Я вирішила вже.

— Не буду, хоча мені погано. Але, можливо, я й переконаю тебе.

— Побачимо. Побачимо…

Дивні, дивні очі.

— А що ти ці дні робив?

— Та тут головоломку одну старовинну розв'язував.

— І розв'язав?

— Не дуже, не до кінця.

— Ну, бог тобі на поміч. Нехай щастить. Ти ж дивись, візьми теплі шкарпетки. Кілька пар. У селі сльота. Блокнотів зо два. Сигарет. Кави розчинної, бо там не дістанеш. І ручок пару заряди. І плівок візьми для фотоапарата. І ніж. І бритву.

Щось нарочите і непевне було в цій турботі. Так, напевне, дружина виряджає в дорогу свого чоловіка, зрадивши його або знаючи, що неодмінно зрадить, що вища, невблаганна сила неухильно веде її до цього.

— Усе візьму, — сказав я. — У мене список. Я — досвідчений на відрядження. І взагалі… методичний старий кавалер.

— Не треба тобі більше лишатися ним. Чуєш, прошу тебе. Погано це закінчиться.

— Так-так, — невдало пожартував я. — Хто одружується — в того життя собаче, зате смерть людська, а хто ні — у того собача смерть, але зате людське життя.

— За теперішніх родинних почуттів і смерть не завжди буває людська, — підхопила вона.

— Та що з тобою?