Чорний замок Ольшанський

Тим часом оркестр, видно, на замовлення, вдарив опрацьовані в сучасному суперджазовому дусі попурі з білоруських пісень. І це вже було занадто. Два шмаркачі з патлами за сусіднім столиком підспівували і ридали один одному в камізельки. Офіціантка прикрила рожевою долонькою рота, ховаючи позіхання.

— Це що у вас, завжди така мерзота? — спитав я.

— Майже завжди, — сумно сказала вона. — Окрім пізньої ночі і вихідних. У великі ресторани перестали ходити.

— Угм, — сказав я. — Перестали. Тут директор і оголошення дає, і все бігає по установах і організовує колективні відвідування: «Напийтеся в нашім ресторані». Ніхто не напивається.

— Тоді директора лають, — сказала вона. — Дуже. Вперше за останні дні я засміявся.

… Автобус відходив біля сьомої. Лишалося щось з годину до заходу сонця. Повний автобус людей, яких так рідко зустрічаєш у Мінську. Бурим зимовим загаром засмаглі обличчя, клумаки, голова качки, що стирчить із кошика. Я сів на заднє сидіння: підкидає, але зате вище за всіх і всіх можна оглядати, — і полетів назустріч м'яким, рожевим уже від низького сонця пагоркам, у ліси, які світилися добрим, світло-оранжевим вогнем, і слухав музику мови, і пив, і не міг напитися.

Боже, таку розмову з такою лайкою можна почути в усьому світі — від Аляски до Австралії — тільки в білоруських автобусах і на наших базарах, особливо на могильовському, рогачовському, ну й ще трохи на слуцькому. Можна колись було і на Комарівці, але там тепер соромляться цивілізації й міліціонерів. Кажуть, правда, щось про одеський «Привоз», але я бував там і скажу: не те, не те.

Чим вони прикрашали свою мову, цього я з поваги до вас не скажу. Але автобус гомонів і не ображався ні на кого.

— В його рідному домі завжди корчма.

— Ну, це краще, ніж корчма була б йому завжди рідним домом.

Хлопці з міськими валізами. Опустили вікно й кричать дідові, який виходить на вулицю з глухого, у темніючих шатах дерев, сільського квітника:

— Гей, дядьку, сидіть у хаті, не виходьте на вулицю, а то вас тролейбус задавить.

— Або метро.

— Ги-ги-ги, — і піднімають вікно.

— Ну, це вже ти занадто. Забрехався. Нереальна і тому дурна фантазія. Звідки в такій Занюханці метро?

Регочуть. Їдуть додому назустріч святу. А я їду назустріч сутінкам. І я розчулений, і навіть сльози просяться на очі.

Темрява бігла назустріч, підскакувала й опадала попереду плахта світла, автобус засинав, а я сидів і кволо усміхався чомусь.

… До Ольшан, маленького містечка, я добрався годині о десятій з чимось вечора. Можна було розгледіти тільки вогні у вікнах, тьмяні мітли голих ще дерев, та пляму світла біля клубу, та натовп коло нього, переважно з молоді.

— Де тут можна нічліг знайти? І щоб ближче до замку?

— Ой дядечку, — сплеснуло руками якесь дівча. — То це вам Ольшанка потрібна. Це пригородок (вона так і сказала «пригородок», і я мало не пирснув до сміху). І кілометра не буде. Он туди, і все пря-амо, пря-амо.

Я чортихнувся. Помилка. І не перша. Помилки навіть у працях з історії. Чорт би їх побрав! Навіть свого не знати. Все одно як славетна Мало-Можейківська церква, шедевр наш, насправді стоїть у селі Муроване. І невідомо, хто перший назвав її Мало-Можейківською. А сотні йолопів плутали за ним, не знайшовши часу навіть побувати на місці. Працівники мистецтвознавства, художники, історики, архітектори. Робітнички!

Я вже зовсім зібрався було йти, коли хтось сказав:

— Почекайте. Ось завідуючий клубом іде. Вечірка.

Підходив невеличкого росточка чоловік. Чуб ніби прилип до круглої голови. Хода якась зграбна, весела.

— Зелепущонок… Микола Чесевич.

— Космич. Антон Глібович.

— Так ви до нас? Ходімо разом.

— Вечірка, до завтра, — сказав хтось нам навздогін.

— Чого це вони так? — запитав я, коли ми заглибилися в темряву.

— Ет. Це вони по-вуличному. Поважають, а відвикнути не можуть. Поважати, здавалося, і нема за що. Шість класів у мене освіти. Але в нас не тільки кіно й танці, а й лектори. І по два спектаклі на місяць. Звісно, під суфлера.

Я був дуже радий попутникові. У цій темряві рись переламала б усі чотири лапи, а я до ранку обов'язково б потрапив назад у Кладно, а тут спокійно йшов собі поряд з маленьким чоловічком, який упевнено котився поруч.

— То чому б вам не підучитися?

— Е-е, де там. І господарство, і клуб. Жінка руки на роботі стерла. Часто аж стогне на печі. Та на моє місце сюди і медом не заманиш, і на ланцюгу не приведеш.

— Чому так?

— Місце глухе. І — чортівня якась у нас в окрузі завелася. Сам би завив і втік кудись, та нема куди. Але байдуже.

— Яка чортівня?

— А самі побачите… Ну, не думайте, що в нас там так кепсько. У нас там замок, костьол — пробачте, звісно — з плебанією, млин, зсипний пункт, філіал клубу. Ось почнуться роботи, народу прибуде — функціонуватиме він і там три дні на тиждень. Тоді хоч розірвися. Ні, місце в нас гарне, але все-таки пригородок… А ви сюди чого?

Я сказав, що буду досліджувати замок.

— Замок у нас ог-го. Занедбаний тільки. У нас його вже тижнів два як досліджують. Наука! Археологи. Дівчина керує. Така ладненька. Худа тільки. Байдуже. Як кажуть, дівкою повна вулиця, а жінкою повна піч.