Чорний замок Ольшанський

— Ось що, — буркнув він нарешті. — Так ти тут нічого не знайдеш. Я ось що зроблю. Я тобі онука свого молодшого, Стасика, пришлю. Він справжній Мультан[7]. А він з Васильком Шубайлом, другом своїм, такі шибеники, що весь замок з голови до п'ят облазили. Може, вони тобі в чомусь і допоможуть.

— Дякую, діду. Від дітей у таких випадках справді може бути більше користі, ніж від дорослих.

— Тож-бо.

— Що ж, — спитав я в Сташки, — ви копати починаєте? Але ж ще мокро.

— Підготовка. Почнемо по-справжньому, коли учнів, у яких екзаменів нема, відпустять, і як трохи підсохне.

— Шаблика тут їм допоміг, — сказав дід.

— Ага. Варто копати. На випадок чого і вам допоможемо. І заходьте до нас.

— Що ж, буду радий.

Ми стояли над кручею. Вітер летів з боку замку, від невеликої річки. Видно було зліва і справа ставки, і на лівому з них іграшковий звідси будинок млина.

— А городище це зветься Біла Гора, — сказала вона.

— Так. Біла Гора, — сказав дід.

До костьолу мені з дідом було по дорозі. Йшли, мололи язиками про те-се. Біля плебанії кинувся нам під ноги рудий пес, помісь дворняги з ірландським сетером. Прищуливши вуха, почав ласкаво скавучати.

— Кудлань, Кудлань, — тріпав його дід. — Бач ти, бач ти який гладкий. Як мішок. Нічого, на полювання з тобою підемо. Скинеш тоді сало. Підемо на полювання?

Собака аж підскакував від радості.

— Вірите, призвичаївся, зараза, нехай буде здоров, рибу ловити. Часом таку здоровенну принесе. І не знаю, чи він пірнає під неї, як водолаз, чи як. Зайдіть до мене, — сказав Мультан. — Подивіться на сторожку. Отак щоночі. Жінка, діти та онуки в хаті, а я тут. Тому жінка голитися часто й заборонила… Ревнує, холера.

Сторожка була найнезвичайнішою зі сторожок, які мені коли-небудь доводилося бачити. Цілі дві кімнати. І великі.

— Тут вхід окремий, — сказав дід. — І ні до ладу, і ні до прикладу цей окремий вхід. Кліру[8] виявилася замалою, то віддали під. сторожку мені. А речі, ні на що не придатні, та ще деякі з колишнього палацу також сюди знесли і скинули.

Це було справді так. У першій кімнаті були грубки, тапчани, стіл і табуретки, але крім того ще й поламана фісгармонія, і стільці з високою «біскупською» спинкою, і старий буфет чорного дерева (скла в ньому не було, і на полицях виднілися конавки, шклянки, чайник, картопля і цибуля насипом).

В другій кімнаті в кутку лежали дошки ікон і рулони іконних полотен, стояв також стіл на «орлиних» ніжках (кігті орлиної лапи стискали кулі, на яких стіл і стояв) і два інваліди-крісла.

В обох кімнатах на стінах висіли портрети. Деякі були подерті, деякі потемніли настільки, що майже неможливо було щось розгледіти. А посередині одного з них був круг розтопленої фарби: видно, ставили відро з окропом.

А портрети були, може, й не дуже мистецькі, але музейні. На деяких видно було латинські написи або слов'янську в'язь.

— Ксьондз сюди перетягнув. Що з хат відкупив, що на горищах знайшов.

— Палац же згорів.

— Ге-е, не так багато в тому палаці й добра було. Дещо встигли витягти.

— Куди ж воно поділося?

— А хто знає? Тут перед визволенням таке робилося… А потім, коли німці втекли, а наші ще не прийшли, було ще гірше.

— А що?

— Бовбель — Куліш розгулявся. І розібрати не можна було, хто кому в'язи скручує.

— А добре тут у вас. Мені б сюди перебратися.

— Що, вечірки у Вечірки обридли?

— Та я й сам можу. Але тут уже занадто.

— І от, ти дивись, хороший чоловік, завідуючий клубом — пошукати, дарма що освіти бракує, а ось ця бридота пристала, і нічого зробити не можна. — Зітхнув: — Треба поговорити із ксьондзом. Дивись, і мені вночі не так буде сумно. Не будеш же цілу ніч ходити, часом і посидиш… Поговорю… І Стасика вам завтра на допомогу пришлю. Він — Мультан, а я вже на старості починаю вуличне прізвисько виправдувати. Потеруха. Потеруха стара і є.

Він вивів мене з цвинтаря.

— Діду, — сказав я, дивлячись на галерею, — а що це про жінку з ченцем байки розповідають?

І тут дід посерйознішав.

— Еге, якби це байки! Правда. Сам бачив.

— І в замку бачили?

— У замок вночі не ходжу. Боюся. І всі бояться. Кажуть, і там. А я ось тут бачив, на гульбищі. Йде щось світле, як саме світло, а поруч тінь, ніби сама ніч.

— Ой діду!

— Брешу, думаєш? Щоб мені зі старою й онуками дня не прожити.

— Спеціально прийду глянути.

— Вони не кожної ночі. Я одного разу набрався сміливості, виліз на галерею (на випадок чого, думаю, пальну з рушниці). Зникли. Спустився на цвинтар — знову йдуть.

У хаті я застав стан тихого відчаю. У той день Зелепущонок мав проводити брата, який приїздив до нього на свята з Донбасу, і ще при мені вони пішли на автобусну зупинку в Ольшани.

Марія Семенівна, повна, добра, синьоока, була вся в сльозах і ламала руки. Невідомо чого, чи од відчаю, чи з тієї причини, що вони в неї кожної весни й осені нестерпно боліли. Була вона в «цукровій» ланці. А ви знаєте, що таке цукровий буряк. Ні для сортування насіння, ні для прорідження сходів машин поки що не придумано. «Треба буде привезти їй з Мінська гліцерину, — подумав я. — Це ж треба, не чути про гліцерин». А руки ж такі чорні, порепані, страшні.

— Що, не приходив ще?