Чорний замок Ольшанський

— А хто колись у колгоспі мішок жита вкрав?

— Я не крав.

— Ну, все одно. А ти подивися на себе. В усіх сумлінних людей чуприна на голові, а в тебе — лисина. І кажеш, що не паразит.

Тикаючи виделкою в тарілку, нещасний кум старався перевести розмову на інші, приємніші рейки:

— А я сало їм.

— От-от! — І з обуренням: — Та чесні люди по-ло-ву їдять! А ти — сало. І кажеш, що не паразит.

Я пішов і сів у квітнику. Голова після сну і всього боліла несамовито. Треба було менше курити. Надимів, як… зрозуміло, що тут заболить що хочеш. І ці нажерлися горілки. Як нещастя це якесь на люд. А за вікном знову розмова, високопарна.

«Треба перебратися, — подумав я. — До Мультана. Інакше спокою не дадуть, п'яні чорти. І взагалі, чортзна-що. Всі в окрузі якісь звихнуті, а все, що довідався за день, не варте й дірки з бублика».

Розділ XV

Про нову хату, сни, які збуваються, і про те, як убивають людину і чи легко іншому двоногому це зробити

Вранці я вдруге зайшов зі своєю пропозицією до діда Мультана. І мені сподобалося в нього ще більше.

— Будь ласка, — сказав він, — мені що? Тільки ночами самотньо буде. Я ночами ходжу.

І от я перебрався в другу кімнатку небувало великої дідової «сторожки». Особливо затишної, незважаючи на занедбаність. Затишної від старих портретів, од складу непотрібних ікон в одному кутку, від того, що одні двері (другі безпосередньо вели в дідову сторожку) і вікно виходили просто на кущі і через низький кам'яний паркан — в тінистий уже зараз сад. Якщо висунутися у вікно, справа видно було «першокостьол», до якого потім була прибудована махина новішого з його чудовим іконостасом мореного дуба з позолоченими фігурами (рівний йому мені довелося бачити хіба що в Будславі).

Першим гостем був Шаблика. Приніс велику паку паперів: німецькі листівки і наші листівки, газети, в яких говорилося про напади партизанів і про напади на партизанів. І про розстріляних діячів руху Опору, і про заложників. Було навіть з десяток номерів «Нашого шляху».

— Навіщо ти це г… тримаєш?

— Треба знати, хто є хто і хто був хто. Навіть якщо це безсоромна пропаганда. Ех, братику, скільки такої безсоромної пропаганди на світі! Дивився я по війні «Індійську гробницю». Висновок: «Німець спритний хлопець, повсюди пройде». Якісь там фільми про «агента 007» — «англієць спритний хлопець, скрізь пройде»… Тьху! На жаль, навіть першокласні люди часом не повсюди проходять. «Тому в истории мы тьму примеров слышим». Ось, може, щось цікаве про тих і знайдеш. Хоча навряд: в останні дні тим було не до газет… Ось дістати б газети тих часів, коли брат Висоцького провокатора вбив. Хоча звідки їх дістанеш? Така пожежа прокотилася.

— Ну, мабуть, не все ж згоріло?

Другий візит зробили Василько Шубайло і Стасик Мультан. І ми одразу поспішили з ними до лазу в підвал костьолу, просто квадратної відтулини, за якою хід ішов униз, немовби тут збиралися зсипати в бункер картоплю.

— Ви, дядечку, можете плечима не пролізти, — сиплим шепотом сказав Василь.

— Пролізе. Руками наперед. Там щось схоже на сходинку є. До неї сантиметрів п'ятнадцять.

Вони шугнули туди, як малявки під камінь. Але байдуже, проліз і я: одна рука вперед, другу під себе, щоб долонею підштовхувати черево. Неприємно, коли звисаєш над пустою темрявою. Але й справді, не більше ніж п'ятнадцять сантиметрів до кам'яної приступки.

Не люблю я цих підземель, особливо занедбаних. Затхло, повсюди шматки отинковки, стоять саркофаги, і в кожному чиєсь колишнє життя. Варте чи не варте цього саркофага — інша справа. І особливо мене мерзить таке видовище після того, коли довелося мені бачити «зацны гроб» одного великого сановника минулих часів. Мумія лежала в мундирі при всіх регаліях, але без… штанів. Штани були суконні, і їх з'їла міль. Варто було підлабузнюватися, царедворствувати, прирікати людей на гірше, вбивати їх з легкою рукою, щоб потім лежати без штанів.

— Ось зодчий, — сказав Стах. — Комісія рік тому приїжджала, знімала віко. Як живий, лежить, тільки трохи всох.

Голоси наші лунко вибухали під склепінням, так що й цих могли розбудити. І все-таки я неймовірно здивувався, коли напівморок прорізала вертикальна смуга світла. Несподівано обернулася довкола осі велика і, як я тепер бачив, непомірно товста дошка (раніше я думав, що просто на ній колись було щось написано, та фарба злізла), і в цьому світлі виникла постать людини зі свічкою в руці.

— Хто там? — запитала постать, і я пізнав ксьондза. — А-а, це ви?.. Яким чином ви тут?

Я показав рукою на лаз.

— Нащо ж ви так? Я сам би міг показати. І було б зручніше.

— Пробачте, діти сказали, що іншого ходу нема.

— І даремно сказали. Ну гаразд, діти, йдіть гуляйте.

Він показав їм на потаємні двері, але малі вже кинулися в лаз.

— Якби мені їхню спритність, — усміхнувся ксьондз.

— Її у вас і зараз вистачає.

— Ні. Для деяких речей уже ні. Тут, під костьолом, та й під замком ціла система ходів. Кажуть, є й хід, що з’єднує костьол і замок. У деякі з них я не ризикую ходити. Дуже рідко не вистачає сміливості. Частіше — спритності. Хочете, я вам деякі покажу.