— А мені саме це й підозріло, — говорив, як різав, несхибний Клепча. — Четверо не подужали одного. І заповіт на вашу користь. І та записка. Хто її знає, ту графічну експертизу. — Він говорив досить в'їдливо, але. так ґречно, що здавалося, ось-ось почне дриґати ніжкою.
— Перестаньте бути таким нудно-гречним. — Це сказав полковник, тихо й сухо. Він, видно, не соромився мене і був у стані тихого шаленства. — Тут вам не Несвітський палац, а група міліціонерів. Та й навіть Радзівіллам було плювати на умовності. Їм родовитість доводити не було потреби.
Я попрощався з ними по дорозі в село. Вони пішли до машини, все ще тихо розмовляючи між собою. А, певно, мовчали б, якби знали, який в мене слух.
Клепча прискорив кроки, а вони, помахавши мені рукою, знову пішли своєю дорогою. І знову долітали до мене уривки їхньої розмови.
— То як, переведуть його? — спитав Хилинський.
— Я б його увільнив, — сказав Щука.
— Так-ак, то справді велика втрата, — несподівано втрутився шофер. — Такий хлопець…
Решта промовчали.
Машина рушила з місця і швидко зникла за поворотом дороги. Я йшов до себе, і мене тіпало. Всі ці дні я був на межі нервового виснаження.
Не подумайте тільки, що всі ці дні я лише займався поїздками додому, в Кладно, туди, сюди, що я захоплювався виключно аналізом людських характерів і відносин (хоч це і забирало певний час), самоаналізом, самокопирсанням та іншими мало поважаними «само»…
Основне — це були все-таки пошуки в третій вежі. І тільки богові відомо, скільки кошиків щебеню й сміття ми витягли звідти через пролом, скільки винесли нош битого каміння і всякої всячини. Сам я набив такі мозолі на руках, яких не мав з юнацтва, два Івановичі теж працювали від душі, та при цьому нічого не хотіли брати, крім зрідка (і взаємного) частування. І ще я відбив у археологів шістьох учнів старших класів (були, слава богу, канікули), за що мене кляли навіть дівчата, не кажучи про Генку Сідуна. Зрештою, і вони іноді приходили допомогти.
Землі за три з половиною століття з гаком наросло вдосталь. Замок, як кожна стара будова, «ріс у землю», але з дня на день ми повинні були вже добратися до «материка». Ну що ще? Перестали з'являтися «дама з ченцем». Принаймні, хоч би як пізно вертався я у свою плебанію, мені жодного разу не довелося побачити їх. Але я ані на крок не посунувся вперед. Правду кажучи, я посунувся, і навіть багато про що нове довідався, тільки не знав, що з цього нового справді важливе і наближає мене до мети й розгадки, а що ні. А проте час минав, і молодик відзначив кінець травня, і ось мав прийти і принести нову повню червень.
Одне було погано: нічні кошмари почали повторюватися і регулярністю, якій можна було позаздрити, дедалі частіше. І особливо сильний стався зі мною після повернення з Кладно. Певно, розмова з прокуратором, суперечка з Клепчею, невдачі останніх днів схвилювали мене до того, що я справді вичерпався і балансував на краю. Я, видно, і справді був підготовлений до почесного місця серед інших таких у «заміському будинку» Лигоиовського або просто був готовий зірватися вниз, у прірву.
Дід Мультан, можна гадати, був в одному з нічних обходів. Я випив склянку холодного чаю, викурив на сон сигарету і ліг спати. І майже відразу заснув дивним сном: не розбереш, вві сні це відбувається з тобою, чи наяву.
… У портретів та ікон на стіні й на підлозі раптом ожили очі й почали в якомусь непорозумінні поглядати сюди й туди, крутитися, вирячатися на мене. І губи кривилися все сильніше.
І я, як і вони, почув беззвучне наближення чогось недоброго. Здалеку ще, крізь двері, які раптом тихо відчинилися, я побачив, як хтось невловимою тінню, тихо наближається до сторожки. Ближче, ближче. І раптом усі портрети скосили очі в бік дверей. І в очах був несамовитий жах.
Він наближався в нерухомому повітрі, і портрети водили сповненими жаху очима з нього на мене….І тут я ніби розірвав невидимі ланцюги на руках і ногах, скочив, якимсь дивом обминув його і кинувся в двері. Ноги не хотіли бігти, і тоді я почав робити стрибки. Так, як це завжди буває вві сні, коли ти не можеш втекти від погоні.
… Кінь переді мною. Я вилетів на нього, не обіпершись ні ногою в стремено, ні рукою об холку.
Диво сталося, чи що? Але не було вже замку, костьолу, плебанії. Була та галявина, на якій змушений був відпустити нас Вітовт Ольшанський, і Сташка, та ні, Ганна, поруч, і заплутування слідів, і підсвідоме відчуття нами попереду чогось недоброго. Таке болюче, таке тривожне відчуття якоїсь неминучої, невідворотної, невиразної біди.