Чтиво

Якийсь час посидів у медитативній тиші. Думав про всі свої невдалі романи. Думав про свій невдалий шлюб. Думав про Білла, старого Білла, доброго Білла, соромливого Білла, Білла, який був до нього таким щедрим, який захоплювався ним і вивчав його, який любив його і якого він колись любив у відповідь. Думав про те, що Білл ішов із дому, аби сидіти в маленькій, огидній кімнаті. Про Білла, що друкував свої дві з половиною тисячі слів щодня. Про Білла, якому так хотілося написати хоча б одну гарну книгу. Про Білла з його власними заздрощами, з його власним розкаянням. На дворі почали співати птахи. Пфефферкорн подивився на рукопис. Непрочитаними лишилися сімдесят сторінок, решту він неохайно кинув на край столу. Він подумав, що Білл ніколи б не повівся так недбайливо. Подумав про Карлотту, про те, як вона відкрилася йому, яким це стало покаранням і якою нагородою. Подумав про свою дочку, за весілля якої він не міг заплатити. Про своїх студентів у коледжі, жоден з яких ніколи не доб’ється успіху. Таланту вони не мали, і навчитися таланту неможливо. Подумав про життя. Подумав про смерть. Подумав: «Я заслуговую на більше».

Глава дев’ятнадцята

фефферкорн почекав на автобус від пункту прокату автомобілів до терміналу аеропорту. Щоб рукопис вліз до ручного багажу, довелося виложити кілька одежин. Дві пари шкарпеток, дві пари спідньої білизни та одну сорочку він поспіхом запхав до кошика для сміття в туалеті, яким, як йому здалося, вже давно не користувалися, бо мило на умивальнику й досі було перев’язано стрічкою і загорнуто у вощений папір.

Він постояв біля кіоску, почекав, доки йому роздрукують посадковий талон.

Постояв на контрольно-пропускному пункті, почекав, доки йому не кивнуть проходити крізь металодетектор.

Сів біля виходу до літака на жорсткий пластиковий стілець і почекав, доки не оголосять посадку.

Коли літак був уже в повітрі і сусід заснув, він розкрив торбу, витяг рукопис і почав читати недочитану частину.

Фінальні сцени роману були наповнені діями. Пфефферкорн читав швидко, напруга зростала в оберненій пропорції до кількості сторінок, що лишилися. Коли він дійшов до передостанньої сторінки, перебував уже на грані паніки. Коли відшукали ядерну кнопку, злодій, що вкрав валізу, і досі лишався на свободі, ще й мав на руках пляшку з небезпечним штамом грипу, якого б вистачило, щоб знищити таке місто, як Вашингтон, і його околиці. З недобрим передчуттям Пфефферкорн перегорнув останню сторінку.

кулею наближався до них.

— Діку! — закричала Гізель.— Діку! Я не можу...

Її слова обірвав заглушливий вибух бомби. Згори печери дощем посипалося каміння. Легені Стаппа забив пил.

— Діку... я не можу дихати...

Її голос був таким слабким, що у Стаппа мороз пішов шкірою.

— Тримайся! — хрипло вигукнув він.— Я майже поруч.

І він стрімголов кинувся в крижану воду

І все.

Пфефферкорн зазирнув до торби. Чи не загубилася сторінка? Навіть ціла глава? Ні. Звісно, книга і мала так закінчитися. Білл же продовжував над нею працювати. Він розчаровано повернув незакінчене закінчення до торби і застебнув блискавку. Відкинувся на спинку крісла, заплющив очі і заснув.

Глава двадцята

фефферкорн лишив нерозпаковану торбу під столом у кухні і взявся до справ. Розібрав пошту, перевірив холодильник, зателефонував доньці.

— Добре провів час? — поцікавилася вона.

— Як на похорон, було непогано.

— Як Карлотта?

— Добре. Передає тобі вітання.

— Сподіваюся, ти підтримуватимеш із нею зв’язок,— і додала: — А може, іще колись до неї навідаєшся.

— Ну, не знаю.

— Чом би й ні? Гадаю, тобі б пішло на користь.

— Яка ж користь від тих літаків?

— Це не те, що я мала на увазі, татку.

— То що ж ти мала на увазі?

— Сам знаєш,— відповіла вона.

— Не знаю.

— Зателефонуй їй.

— І що скажу?

— Скажи, що ти добре провів час. Скажи, що хочеш знову побачитись із нею.

Він зітхнув.

— Люба...

— Будь ласка, татку. Я ж не дурна.

— Навіть гадки не маю, про що ти.

— Тобі це піде лише на користь.

— Що саме?

— Якщо у тебе хтось буде.

Він уже чув це раніше, а саме коли вона була підлітком і читала багато романів про кохання.

— Я маю йти,— сказав він.

— Чому ти такий упертий?

— Потрібно сходити на ринок, доки він не закрився.

— Татку...

— Я тобі зателефоную.

Він вийшов на мрячну авеню. Дивовижно, як швидко вона вирахувала правду. Як вони, жінки, це роблять? Схоже на пророцтво. Чи не зробити з цього цікавий сюжет для роману?