Чтиво

Не випускаючи з рук примірник свого роману, Пфефферкорн сів на стілець і почухав ногою спинку Боткіна. Прислухався до вітру в порожній частині сараю. Зробив глибокий вдих, шукаючи запах кіз. Заплющив очі. Розплющив очі, і над столом уже висіли зовсім інші фото. На них більше не було Білла в капітанському вбранні з самовдоволеною посмішкою. На них був Пфефферкорн. У нього були Біллові борода і вуса. Портрет Карлотти теж змінився. Тепер на фото була колишня дружина Пфефферкорна. Пфефферкорн з жахом витріщився на неї. Спробував підвестися, але його немов пришпилили до стільця. Відкрив рота, щоб закричати, і прокинувся. На дворі світало. Песик пішов. Двері до кабінету були відчинені. Роман випав з руки і лежав на підлозі. Пфефферкорн його підняв, засунув у кишеню халата і поквапився до будинку, доки не прокинулася Карлотта і не побачила, що він зник.

Глава тридцять восьма

а чотири дні він поїхав, прихопивши з собою анотований примірник «Тіні Колоса». Про те, що взяв її, Карлотті не сказав, а якби змушений був давати пояснення, не зміг би нічого придумати. Може, щось на кшталт того, що сарай штовхає його до крадіжок.

Літак приземлився вчасно, і він іще встигав повечеряти. Спрямував таксі до суші-бару неподалік від свого дому. Замовив, не глянувши на меню, поклав роман на стіл і почав читати. Невдала робота двадцятип’ятирічної давності — не дуже добре джерело натхнення, але хтозна? Очевидно, Білл розумів її цінність.

Більша частина книги нікуди не годилася. Тепер Пфефферкорн міг це спокійно сприйняти. Він пригадав свого першого редактора, турботливу жінку, яка вже померла. Вона намагалася умовити його додати гумору. Він опирався і врешті-решт переміг. Пригадав, як вона в найгарячіші миті казала, що він найвпертіша людина, яку вона тільки зустрічала. Називала його віслюком. Він посміхнувся. «Я змінився, Меделін,— подумав він.— Подорослішав».

Утім, незважаючи на юнацькі крайнощі, Пфефферкорн вирішив, що роман достойний. Були в ньому напрочуд красиві місця. Він тоді вирішив приховати автобіографічні факти, зробивши головного героя художником, а не письменником. Остання третина описувала повернення героя додому після першої успішної виставки. Його батько, старий тиран, впав у кому, і саме син прийняв рішення відключити його від системи підтримки життєдіяльності. Читач мав вирішувати сам, чи то був акт милосердя чи помста. Останній абзац натякав, що наступним кроком буде накопичення моральної сили.

Пфефферкорн поколупав морозиво з червоних бобів, розмірковуючи, чи не можна якось перетворити цю книгу на блокбастер. Можна було б зробити з батька гангстера, а сина — поліцейським, який отримав завдання його спіймати. Батько проти сина, кровний зв’язок, що привів до пролиття крові. Багатообіцяюче. Звісно, доведеться щось записати, і негайно. Агент лишив йому кілька повідомлень, і в голосі у нього вже бриніла ледь стримувана істерія. Пфефферкорн йому не передзвонив. І не відкрив півдюжини листів від редактора. Його теперішній редактор був молодим, трохи старшим за дочку Пфефферкорна, і, хоча намагався ставитися до автора шанобливо, ясно було, що терпець йому вже урвався. Він прилучився до слави Пфефферкорна і тепер опинився в небезпеці: йому загрожувало падіння. Пфефферкорн їм співчував. Від нього залежало багато людей. Дочка. Пол. Він сам залежав від себе, якщо сподівався і далі літати через усю країну раз на кілька тижнів. Майбутнє здавалося похмурим. Морозиво перетворилося на огидну рожево-бузкову калюжу. Пфефферкорн попросив рахунок. Чайових лишив менше, ніж звичайно.

Глава тридцять дев’ята

 у? Що скажеш?

— Скажу, що це дуже добре.

— Ой, тату. Це все, що ти можеш сказати?

Вони стояли в їдальні великого будинку, який хотіла купити дочка. Агент з нерухомості вийшла на двір зробити дзвінок.

— Що вона мала на увазі,— запитав Пфефферкорн,— коли сказала: «Непоганий кістяк»?

— Це означає, що будинок має непоганий потенціал,— відповіла дочка.

— А що з ним зараз не так?

— Нічого, але його збудували на чийсь інший смак. Так завжди буває. Завжди доводиться вкладати багато праці.

Цікаво, де дочка Пфефферкорна, який усе своє життя мешкав в орендованій квартирі, навчилася таких речей?

— Ну, якщо ти так гадаєш...

— Гадаю, можна знести цю стіну. Знаєш, зробити таку відкриту кухню. Правда ж, буде просто фантастично для вечірок? Звісно, доведеться змінити робочу поверхню.

— Звісно.

— Тож тобі подобається.

— Мені подобається, що ти задоволена,— сказав він.

— Задоволена. Дуже. Уявляєш, як ми тут будемо жити родиною?

Вона вперше заговорила про дітей. Він навмисне нічого не казав. Дочка сама мала зробити вибір. І від того, що вона сама торкнулася цієї теми, у нього в душі здійнявся цілий вир емоцій.

— Вважаю, будинок чудовий,— сказав він.

— Я теж так уважаю,— погодилася дочка.

— І,— сказав він, схиливши голову, як людина, що збирається викласти на стіл усі свої козирі,— я хочу його тобі подарувати.

Дочка широко розплющила очі.

— Татку! Я не тому...

— Знаю,— сказав він.

— Але ми не можемо... Тобто Пол не дозволить.