Чтиво

— Двадцять один,— сказав Сейворі.— Лишив три. Отже, знищив двадцять вісім відсотків шифру. Перетворив книгу на закодований швейцарський сир. Лише богові відомо, як оперативники щось зрозуміли. Але вони таки зрозуміли, бо ми дізналися, що президент Східної Злабії потрапив до реанімації. Спочатку ми вирішили, що то справа західних злабійців. Усі так уважали. Вони чотириста років гризуть одне одному горлянку. Але скоро ми отримали зашифроване повідомлення з одного з наших таємних злабійських телефонів, що операція провалилася. Тут ми і здогадалися, що відбувається. Правда, не могли зрозуміти, як передали наказ. І головним чином тому, що рукопис, який ти вкрав, не мав нічого спільного з убивством Тітиїча, принаймні доки ти його не спотворив. Це мала бути стара добра операція. В Західній Злабії — не більше, не менше. Більше того, роман не мав бути виданим, оскільки після смерті Вілла ми знищили всі його файли.— Сейворі філософськи постукав пальцями по губах.— Хоча, якщо ти це зробив, можна припустити, що книгу не було знищено. Якимось чином їй удалося уникнути паперознищувального пристрою і потрапити в твої руки, лишивши нас розбиратися з цілою купою сердитих східних злабійців. Справа з тим Тітиїчем полягає в тому, що він, крім того що безжалісний тиран, іще й популіст. Народився бідним, «одним з нас», і таке інше. Для нас з тобою він посередній пострадянський автократ. Для пересічного селянина Східної Злабії, що ледь зводить кінці з кінцями в критій соломою хатині з шістьма чи восьма золотушними дітьми, які ледь мають дванадцять зубів на всіх, він, у біса, Джек Кеннеді. Спробуй поглянути на все їхніми очима. Вони засмучені.

— Я підстрелив президента Східної Злабії,— гмикнув Пфефферкорн.

— Сила літератури,— сказав Сейворі.— Гаразд. Тепер важливо припинити все це кровопролиття. Тут потрібен ти.

Пфефферкорн стривожився.

— Як це?

Сейворі підійшов до шафи і почав відкривати шухляди.

— Нам потрібен хтось, хто зможе зайняти вакантну посаду Вілла. Оскільки ти вже зробив перший крок і випередив нас... куди, в дідька, я його... і тебе вже впізна... ага!

Він знайшов те, що шукав: товстий рукопис, перев’язаний гумовою стрічкою. Приніс і поклав на столі перед Пфефферкорном.

— Тримай,— сказав Сейворі.— Це твоє.

Глава сорок четверта

а титульній сторінці стояло: «Кривава ніч».

— Гадаю, тут ти знайдеш продовження подій, що почалися в «Кривавих очах»,— сказав Сейворі.— До того ж, тут непогано розкрито характер головного героя, дійсно поетично описана погода. Убойні сцени сексу. Хлопці пишаються романом і мають на це повне право.

— Це огидно,— не погодився Пфефферкорн.

— Припини вдавати з себе примадонну.

— Це шантаж.

— Правильне слово — співпраця.

— Ні, якщо не лишається вибору.

— Ти завжди маєш вибір,— сказав Сейворі.— Але навіщо тобі казати «ні»? Звісно, ти можеш, але тоді розпрощайся з видавництвом. Дозволь відкрити тобі одну маленьку таємницю, Арті: таланту у тебе немає. Я читав твою першу книгу. Повний відстій. А от іще одна таємниця: я читав твої інтерв’ю. Я був у твоєму новому будинку. Побачив достатньо, щоб зрозуміти, що тобі подобається бути популярним автором. Звісно, подобається. Твоє нове життя набагато краще, ніж старе. Тільки дурень від нього відмовиться. І заради чого? Я ж не прошу тебе робити нічого такого, що ти ще не робив. Я даю тобі шанс зберегти репутацію, послужити країні й назбирати грошенят на пенсійному рахунку. Це найкраща угода, яку тільки можна уявити. Ти маєш цілувати мені ноги.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Ти завжди можеш відмовитися. Можеш піти прямо зараз. Але мені не хотілося, що б ти так учинив. Навіть не через той головний біль, що ти мені завдаєш. Не через це. Мені не хочеться бачити, як ти страждаєш. Ти ж мене розумієш, правда? Я викрив тебе. Довелося. Це було по-чесному. Як зрадіє преса, коли дізнається, еге? Тільки уяви. Тебе зітруть на порох, як і твого агента, видавця та родину. Зітруть усіх у радіусі п’ятдесяти миль від тебе.

— Якщо ви викрили мене,— сказав Пфефферкорн,— я викрию вас.

Сейворі посміхнувся.

— Спробуй. Не думаю, що тобі хтось повірить.

Запала довга тиша.

— Карлотта знає? — поцікавився Пфефферкорн.

— І гадки не має.

— Не хочу, щоб вона дізналася.

— І не дізнається, якщо ти їй не скажеш.

Знову мовчання.

— Що насправді сталося з Біллом? — запитав Пфефферкорн.

— Рука божа,— зітхнув Сейворі.— Нещасний випадок з яхтою.

Мовчання.

— Сигнальна фраза — «Гаррі, у нас обмаль часу». Зрозумів? Тож зроби мені послугу. Не чіпай цю фразу. І взагалі нічого не чіпай. Роман і так непоганий. Притримай своє бажання помітити територію, і все буде добре.— Сейворі простягнув руку.— Домовилися?

Глава сорок п’ята

 ені дуже сподобалося,— сказав агент.

— Дякую.

— Я не брехатиму: ти попив-таки моєї крові. Усі ті розмови... Але важливо розуміти, що ми маємо, а маємо ми діамант. Справжній першокласний двадцятичотирикаратний діамант.

— Дякую.

— Що тобі добре вдалося,— продовжив агент,— так це розкрити характер персонажів. Дочка... вибач, у мене жахлива пам’ять на імена.

— Франческа.