Чтиво

Хмурячись, відчинив двері. Мовчання. Фйотор так і витріщився на нього. Пфефферкорн уявив себе на його місці: побачив себе з боку, похмурого, з переляканим поглядом. Не дуже переконливим. Усе пропало. Він викрив себе. Тепер він покійник. Якщо пощастить, зможе дістатися зброї. Ножем-зубною щіткою він управлявся так-сяк. Дезодорант-електрошоковий пістолет був акуратнішим, але дещо складнішим у використанні, оскільки потрібно було ще і кришечку зняти. Та й не був він упевненим, що той спрацює для чоловіка такої комплекції, як Фйотор. Зупинився на ножі, яким би «брудним» той не був. Як його навчили, він уявив, наче падає на підлогу, котиться до шафи, хапає валізку, відкриває блискавку, відсуває першу фальшиву панель, відсуває другу фальшиву панель, відсуває третю фальшиву панель, хапає зубну щітку, викидає лезо, встромляє його. Роботи чимало. Продовжуючи хмуритись, він почав відступати назад. Фйотор посміхнувся і рішуче взяв його під руку.

— Запізнимося,— сказав він і потяг Пфефферкорна до ліфта.

Глава сімдесят восьма

муритися кілька годин поспіль виявилося більш виснажливим, ніж Пфефферкорн уявляв. Вони брьохали по багнюці серед козячих загонів по щиколотку в гної, а обличчя у нього палало від зусиль. До того ж він помітив те, на що не звернув уваги раніше: пучка лівого вказівного пальця була цілковито гладенькою, оскільки отримала новий шар шкіри, обідраної з верхньої губи. Теоретично він міг скоїти злочин, не лишивши відбитків пальців, за умови, що робив би все одним пальцем. Десь у підсвідомості промайнула думка, чи не вийшло б з цього гарного роману або кіносценарію. Але він узяв себе в руки і зосередився на утриманні похмурого вигляду.

У кінці візиту він отримав подарунок — три пляшки поживних тваринних відходів.

Вони з Фйотором стояли під деревом на узбіччі і чекали, доки хтось не проїжджатиме повз, щоб підвезти їх додому. Якогось іншого дня Пфефферкорн насолоджувався би запахом сіна і дзеньканням дзвіночків на козиних шиях. Не припиняючи хмуритись, він зауважив, що між виконуючим обов’язки заступника директора ферми з гною та адміністративним аудитором Міністерства напівтвердих тіл, з яким вони зустрічалися напередодні, є якась схожість.

— Двоюрідні брати,— сказав Фйотор.

Пфефферкорн здивовано звів брови — справжні — таке відкрите визнання кумівства!

— Ми всі родичі. Географія — це доля, чи не так? — Фйотор махнув рукою на круті пагорби, що оточували долину Злабії, зганяючи її мешканців докупи.— В цьому світлі наша трагічна історія здається іще трагічнішою. Шкодимо самі собі.

Пфефферкорн, хмурячись, кивнув.

— Як я сказав, не часто випадає нам честь зустріти когось нового.— Фйотор поплескав Пфефферкорна по плечу, та так і лишив там руку, немов поруч із ними була неслухняна дитина. Серце у Пфефферкорна гикнуло. Але не встиг він нічого сказати, як у хмарині пилу з’явилася тройка. Коні зупинилися, вони залізли на віз. Фйотор щось пробурмотів візниці і передав кілька купюр. Візниця кивнув. Замість того, щоб розвернутися і везти їх до центру міста, чоловік ляснув батогом, і тварини поплелися вперед.

Тепер Пфефферкорн хмурився по-справжньому.

— Куди ми ідемо?

— Чудовий день, еге ж? — сказав Фйотор.— Тож, будемо ним насолоджуватися.

Вони котилися вздовж поля, засадженого конюшиною. Сонце освітлювало ліниві сумні каркаси радянських тракторів. Зовсім скоро відстань між сільськими будинками збільшилася, асфальт перетворився на засохлу грязюку, а дзижчання комах стало таким гучним, що Фйотору довелося кричати, щоб його почули. Пфефферкорн не слухав. Думка про те, що ворогів було більше, і вони були сильніші, а у нього замість зброї лишилися тільки кулаки і ноги, ввела його в такий ступор, що він і хмуритися забув. Відчув, як вуса наїжачились угору, і квапливо повернув їх у вихідне положення.

Вони доїхали до розвилки. Іржавий знак повідомив, що за три кілометри на них чекає знищений ядерний реактор. Візниця обрав іншу дорогу, без знаку. Пфефферкорн захвилювався.

— Уже недалеко,— заспокоїв Фйотор.

Попереду лінія дерев позначала південний край лісу Лихабво, куди не їздили ані туристи, ані місцеві, бо там починалася зона відчуження. Фйотор наказав візниці зупинитися. Передав йому ще кілька банкнот і попросив зачекати.

— Ходімо,— сказав Фйотор, обхопив Пфефферкорна за талію і підштовхнув до лісу.

Глава сімдесят дев’ята

сюди навколо них були наслідки дії високої дози радіації. Дуби і клени мали асиметричне листя завбільшки з гітару. Психоделічні папороті розгойдувалися на вітру. На валунах, покритих лишайником, стрибали дев’ятипалі вивірки з плямистим хутром. За запахом, що у Пфефферкорна асоціювався зі звичайним лісом (солодким від рослин, що перегнивали, пікантним від розігрітого сонцем каміння), ховалася ненатуральна, хімічна нотка. Можна отримати рак, просто перебуваючи тут. Але зараз тривожити мало зовсім інше. Вони з Фйотором лишилися тут самі.

— Красиво, еге ж?