Чтиво

оли до крайнього строку лишилося менше сорока восьми годин, Пфефферкорн устав із-за столу і розім’яв шию. За кілька днів до цього у нього з’явилася думка скористатися останньою главою «Тіні Колоса» як зразком для закінчення «Василія Набочки». То була найкраща або найгірша з його ідей, але втрачати було нема чого,— саме тоді він остаточно впав у ступор,— і оскільки Жульку роман подобався, він вирішив спробувати. Робота нон-стоп дала йому сімдесят рядків. Йому вдалося привести втомленого від подорожей князя до ліжка вмираючого батька. В руках Василь тримав магічний коренеплід — протиотруту. Далі пішов внутрішній монолог у стилі Гамлета, бо князь сумнівався, чи давати батькові протиотруту, чи дозволити старому спокійно померти. Врешті-решт князь кидає протиотруту в нічний горщик. Це мало відповідати сюжетній лінії роману, де молодий митець розв’язує проблему з батьком. Щоб не потрапити в небезпеку, він додав кілька улесливих посилок на комунізм. На протязі останніх двох дюжин рядків, як він планував, князь зійде на «гіркий трон». Пфефферкорн обмірковував цю фразу цілий ранок, і вона йому так сподобалася, що він записав її на полях. Злабійською вона звучала не так красиво: «жумйжуй горхій дерун». Утім, він уважав, що все одно згодиться. На нього тиснули, відчуття було таке, що не лишилося жодної перспективи.

Двері відчинилися і зачинилися. Дружина Жулька. Принесла вечерю. Як завжди, кроки її були важкими, на обличчі застигла маска смутку. Як завжди, вона лишила двері камери відчиненими і поставила тацю у вільному кутку стола.

Як завжди, він подякував.

Як завжди, вона зробила реверанс.

— Вам дійсно не потрібно цього робити,— сказав він як зазвичай.

Як зазвичай, вона підвела на нього очі.

— Знаю, що це не моя справа,— сказав він,— але ви не схожі на щасливу жінку.

Дев’ятнадцять днів вона його ігнорувала, тож зупинитися і подивитися на нього їй було дуже важко.

— Просто кажу,— додав він.

Вона не відповіла.

— Вибачте,— відступив він.— Я не мусив цього казати.

Запала тиша. Вона подивилась на сторінки на столі, перевела погляд на нього, питаючи дозволу. Не схоже, щоб він мав вибір. Зробив крок назад.

— Прошу.

Вона взяла сторінки. Повільно ворушила губами, читаючи. Нахмурила брови. Закінчила і поклала сторінки на стіл.

— Жахливо,— сказала вона.

Пфефферкорна так вразив звук його голосу, що він нічого не відповів.

— Не розумію,— продовжила вона.— Чому князь Василь викидає протиотруту?

— Ну,— сказав він.— Ну... тобто... ну...— Він замовк. Вона дивилася на нього, не відводячи очей, чекаючи на відповідь.— Ну, послухайте. Послухайте. Подумайте. Цар позбавив його спадку. Має ж він відчувати якусь образу? — Знову замовк.— Велику образу.

— І тому дозволяє батькові померти?

— Мова йде про ціле царство. Це важливо.

Вона похитала головою.

— Безглуздя.

— Вам не здається, що ви все буквально сприймаєте?

— Як це?

— Тобто, необов’язково ж, що він дозволить батькові померти.

Вона знову взяла аркуші.

— Кров життя гаряче бризнула з його ніздрів, як сяючий червоний фонтан,— прочитала вона.— Піднімаючи його царський дух до небес, ледь захмарених обіцянкою дощу.

Вона підвела на нього очі.

— Ви не зрозуміли головного,— сказав він.

— Хіба?

— Абсолютно.

— Гаразд, і в чому ж головне?

— Справа не в тому, лишається цар жити чи помирає. Тобто, це важливо, з точки зору сюжету, але насамперед... я міг би змінити це за п’ять секунд... і все одно... тематично вирішальним є те, що конфлікт переживає князь.

— З приводу чого?

— Багато чого,— сказав Пфефферкорн.— Емоції у нього змішалися.

Дружина Жулька похитала головою.

— Ні.

— Чому ні?

— Князь Василій не такий персонаж.

— А який? Занадто тонка натура?

— Головною рисою князя є його здатність облишити почуття і робити те, що він вважає за правильне. Навіщо б іще він вирушив у подорож, якби не хотів принести батькові протиотруту? Ніякого сенсу тоді немає.

— Хіба не цікавіше, якщо в останню мить у нього з’являються сумніви?

— Це суперечить решті поеми.

— Я запитав, хіба так не цікавіше,— наполягав він.

— Знаю,— погодилася вона,— і кажу вам: це суперечить решті. Байдуже, цікаво чи ні. Це неправильний критерій. Ви працюєте в чиємусь іншому стилі. Вам потрібно прийняти обмеження, які вам нав’язали.

Пфефферкорн не відповів нічого.

— До того ж, у вас тут багато чудернацьких слів, яких у поемі немає.

— Слухайте,— Пфефферкорн вихопив сторінки у неї з рук,— ви ж сказали, що нічого не зрозуміли, тож, може, варто лишити свої думки при собі?

Вона промовчала. Він пригадав, що вона все ж таки дружина прем’єр-міністра.

— Вибачте,— сказав він.— Я просто дуже нервую, коли читають мою незакінчену роботу.

— Вам лишилося тільки два дні.

— Я пам’ятаю,— відповів він.

Знову тиша.

— Чи ви... е-е... можете запропонувати, що мені зробити?

— Я не письменник,— сказала вона.— Просто знаю, що мені подобається.

Він спробував приховати розчарування.

— Ну, я ціную конструктивну критику.

Вона кивнула.

Він завагався, але все ж таки спитав, чи, на її думку, чоловікові сподобається?

Вона знизала плечима.

— Сподобається.

Пфефферкорн розслабився.

— Справді?