Чумацький шлях

Все, звичайно, було не так. І свині не кричали, і коні ясел не гризли, і корови мирно собі лежали в теплому корівнику, ремигаючи і дожовуючи останню жуйку. Ще всюди стояла передранкова тиша, яку порушували голосисті півні своїм кукуріканням… Одному Хурджикові не спалося, і він будив усіх спозарання, виносив собаці шматок хліба, відмикав браму, комору та льохи. Слідом за ним пробуджувалися всі: охкала слабким голосом господиня, схоплювалися, мов ошпарені, Параска та Катря, затоплювали в печі, гріли воду, потім Катря бігла з дійницею до корів, Параска починала готувати сніданок, а Івась, прочумавшись у своїй комірчині, потягався, протирав очі, хлюпав з пригорщ на обличчя студеної води з дерев’яної коновки і йшов порати коней та волів. І навіть Василь, побоюючись суворого батькового окрику, підводився разом з усіма, носив на кухню воду, дрова, відкидав сніг, коли хурделицею замітало двір, та займався ще безліччю різної роботи, якої завжди вистачало у великому господарстві.

Цей заведений здавна порядок, здавалося, не порушився з приходом сюди молодої наймички. Та все ж щось змінилося, і першою цю зміну спостерегла хвора Хуржичиха.

В неділю, після обіду, коли наймички поралися біля скотини, а Василь гайнув на гулі, вона покликала чоловіка:

— Семене, зайди-но сюди!

Хуржик прочинив до хворої двері.

— Чого тобі?

— В хаті ми самі? — спитала жінка.

— Самі… А що?

— Хочу тебе запитати — молоду наймичку ти привів для мене, щоб допомагала по господарству, чи для себе?

З несподіванки Хуржик закліпав очима.

— Не розумію тебе, Ганно.

— Не розумієш? Аякже — він не розуміє!.. Ти, мабуть, і сам не помічаєш, що з тобою сталося за цей час…

— А що?

— Нові штани натягнув на повсякдень, чуба оливою намастив, вуса підстриг…

— Так масляна ж на носі — от і готуюся!

— Масляна!.. Чомусь не помічала я раніше, щоб ти у будень, якщо не йшов до церкви чи в місто, надягав обновку… І чоботи наквацював дьогтем — аж дихати важко!

— Щоб води не пропускали…

— Води!.. Раніше тижнями шкрьогав по двору в немазаних шкарбанах!

— Ну, знаєш… А ще що?

— Пику кожного дня шкребеш бритвою!

— То й що?

— А те!

— Та що — питаю? — гримнув Хуржик.

Жінка у знемозі відкинулася на подушку, заплющила очі. Довго мовчала. По жовтих щоках текли сльози. Потім через силу прошепотіла бляклими губами:

— Молода наймичка з’явилася в хаті — от що! Гарна! Хіба ж не так?.. Сором який! Сина — парубка постидався б! Смерті б моєї діждався!..

— Тю на тебе, пришелепкувата! — плюнув Хуржик і, грюкнувши дверима так, що аж стіни задвигтіли, вийшов з кімнати.

Постояв у світлиці — з досади, сам того не помічаючи, шкріб цупкими пальцями потилицю. Вийшов у сіни, але тут було темно і холодно. Заглянув у кухню — нікого. Став біля вікна — уперся лобом у замерзлу шибку, щоб трохи втихомирити розбурхані думки і почуття, важко дихав. Досада все більше гризла серце. Як недоладно склалося життя! Здається, чого тобі ще треба? Господар на всі Лубни! Обійстя — багате, одне з кращих в околиці: дім просторий, на дві половини, на фарбованих половицях, застелених барвистими домотканими килимами, двір — ще просторіший: корівня, волівня, конюшня, свинарня, повітка для возів, маж, рап та борін, мурований льох зі вхідною шиєю, колодязь із журавлем, сад за будівлями, а в ньому — і яблуні, і груші, і сливи-угорки, і абрикоси, і вишні, і виноград. А в скринях — одягу всілякого повно, а в прискриньку — грошей у полотняній торбинці. Чого, здається, треба тобі, чоловіче, для щастя?

Хуржик важко зітхнув. Пригадав, як двадцять літ тому був молодим наймитом на цьому ж подвір’ї, у Петра Сороки, багатого чумака, як доглядав за його скотом, за кіньми, орав, сіяв, ходив з господарем у Крим по сіль, рибу та вино. Як нарікав на свою батрацьку долю і заздрив чужому багатству, — хоча тепер розуміє, що не таким уже багатим той Петро Сорока був. І не думав, не гадав тоді, що працює, власне, на себе, — так тоді склалося життя… Одного літа, під час повернення з Криму, господар занедужав у дорозі і помер. Його поховали в степу, біля Берислава, а він, Хуржик, справно довів його валку з трьох маж додому. Бездітна вдова померлого Ганна не довго побивалася за старим і, всі знали, осоружним мужем, а зразу ж кинулася з молодим наймитом по ярмарках розпродувати привезене з Криму — вино, ізюм, рибу, сіль. Їздили і в Миргород, і в Пирятин, і в Лохвицю, і навіть на Ільїнський ярмарок у далекі Ромни. Там, у дорозі, під час нічлігу, і трапився між ними гріх: старша на десять років, владна господиня, якої двадцятидвохлітній Семен Хуржик боявся більше, ніж плохого кволого господаря, сама прийшла до його воза і пірнула під кобеняк, яким він укривався, обняла, гаряче дихнула в вухо:

— Пригорни мене, Семене, бо так чогось замерзла… Ніби й ніч не холодна, а…

Спочатку він, було, зніяковів, а потім молода кров заграла — і трапився гріх. А після гріха, розчавлена, знеможена буйною парубоцькою силою, господиня, не випускаючи його з обіймів, уткнулася обличчям наймитові в груди і прошепотіла: