Чумацький шлях

— Семенчику, будь моїм господарем!.. Все моє багатство — твоє! Тільки не кажи нікому до пори до часу! А через рік ми обвінчаємося…

До пори до часу він нікому нічого не казав, — і вони були щасливі. Він навіть забув, що Ганна на цілий десяток літ старша за нього, а вона після млявого життя зі старим Сорокою кинулася в своє пізнє щастя, як у прірву. Та через півроку лубенські цокотухи рознесли вістку: «Кумонько, ви чули, ви бачили, Ганна Сорочиха зачереватіла! Від кого б то? Чи не від наймита? Бо ж старий Сорока прожив з нею ген скільки — і порожня була. А це — раптом!»

Нічого. Пережили, перетерпіли, переморгали сором, а невдовзі з'явився син Василь. А там скоро вони з Ганною і повінчалися. Лубни трохи погули, поляпали язиками та й перестали. І все було б добре. Ставши господарем, а не наймитом, він запрацював, як віл, як проклятий, — за трьох. Встигав і поле обробити, і дома лад дати, і почумакувати, тобто у Крим по сіль з’їздити із лубенськими та засульськими чумаками. Була пара коней у Сороки — стало дві пари, було три паровиці чумацьких маж — стало десять і — відповідно — двадцять волів! Прибудував другу половину хати, звів новий сарай, хатину, відклав про чорний день кількасот карбованців! Чого б іще!

Чого б іще? Не стало щастя. Ганна після пізніх родів почала слабувати, хиріти, цуратися його, всю свою любов віддаючи тепер синові. Хатнє господарство вела стара наймичка Параска, бо господиня часто не здужала навіть по кухні товктися, не кажучи вже щоб худобу, свиней та птицю попорати. А йому що — молодому, дужому, нестримному? Та й багатенькому господареві до того ж! Податися в гулі? В корчму до чарки та до гулящих молодиць?

Ганна старіє, в’яне од хвороби, але живе… Та як довго! Як довго!

Від гарячого лоба та теплого дихання лід на шибці почав темніти — утворилася невелика проталина. Хуржик без цікавості, все ще думаючи про своє життя, глипнув крізь неї на подвір’я. Сонце почало вже опускатися за приметену снігом кошару, і серед сірих тіней, що пролягли від неї та від інших будівель аж до воріт, він раптом помітив дві постаті — то були Катря та Івась. Молодята стояли під стріхою, у затінку, і про щось розмовляли. Катря усміхалася.

Зла каламутна хвиля хлюпнула Хуржикові в серце. Він накинув наопашки на плечі кожуха і вибіг на ганок.

— Так ось де ви! Ось чим ви займаєтесь! — загримів на ошелешених парубка та дівчину. — Воли не напоєні, вівці не годовані, а ви ляси точите! А вам — гулі-моргулі! Ніби сьогодні свято яке!

Катря знітилася і не знала, що робити — стояти чи тікати?

Таким сердитим вона бачила господаря вперше. А Івась огризнувся:

— І воли вже напоєні, і вівці нагодовані. Чого вже там!

Хуржик хотів ще гримнути, зігнати зло на наймитові, та прискіпатися було ні до чого. Однак не стримався — кинув:

— Поговори мені!— і грюкнув дверима.

7

Минули м’ясниці. В перший день масниці, після ранкового порання худоби, заходячи в сіни, Хуржик потягнув носом. Пахло свіжоспеченими написниками.

Він прочинив двері — зайшов до кухні.

— Ой, як смачно! — і простягнув до судника руку по ложку.

Параска саме витягла з печі велику макітру і поставила на припічок. У ній лежали перекладені сиром, залиті сметаною та маслом золотисті зверху і білі знизу написники. Хуржик підчепив один — поніс до своїх чорних вусів. Написник був ніжний, розімлілий, смачний і сам просився до рота.

— У-м-м! — закотив Хуржик очі під лоба і тут побачив Катрю.

Дівчина стояла у запічку, біля лави, і з дерев’яної маснички виливала у жбан сколотянку разом із шматками жовтого масла. На добрих хазяйських харчах, яких Хуржик не жалів, бо було всього вдосталь, вона розквітла після домашніх нестатків, налилася тугою дівочою вродою та рум’янцем, мов яблуко на сонці. Їй дуже була до лиця біла вишивана сорочка та барвиста плахта, одягнуті ради свята.

Хуржикова рука застигла на півдорозі. Він враз забув, що голодний, що вельми смачний, паруючий написник сам проситься до рота. Серце заніміло, занило солодким болем, а очі прикипіли до дівочої постаті і не мали сили відірватися.

«Боже, твоя воля! — подумав Хуржик. — Не дай зійти з ума! Зроби так, щоб ця дівчина була моєю! Боже!» А вголос сказав:

— Параско, дай-но миску! Перший написник — господині! — Він наклав у подану наймичкою полив’яну миску кілька млинців.

— Віднеси — хай поласує!

Параска вийшла. Хуржик залишився з дівчиною наодинці. Розум його скаламутився. Він підійшов до неї, схопив за стан — повернув лицем до себе.

— Катре!

Для дівчини це було так несподівано, що вона заніміла і в першу хвилину не знала, що сказати. Тільки вперлася голими ліктями йому в груди, щоб не вимарати в масло хазяйську свитку, і злякано дивилася на вусате обличчя ще не старого, але вже й не молодого чоловіка.

— Катре! — знову зашепотів він поспішно і гаряче. — Я люблю тебе! Почекай трохи — і станеш моєю! Ти не будеш більше наймичкою, а будеш господинею! Тільки почекай! Мою стару Бог скоро прибере — і ти станеш моєю! Я озолочу тебе!

— Господи! Що-бо ви мовите! — скрикнула Катря, випручуючись з міцних обіймів. — Пустіть мене! Який сором! Гріх який!