Дата Туташхіа

— Ні, ти тільки послухай,— почулося в юрмі.— Це тобто тебе, Галамбо, в лазню, еге?

Згодом я дізнався, що Галамбо хоч і скаржився, але сам місяцями не вмивавсь, і заманити його в лазню просто неможливо. Проте полковник звелів записати і цю скаргу й виголосив тронну промову:

— Піддані нашого шанованого царя-імператора полюбляють час від часу чинити безладдя, заворушення і всілякий там переполох, але його величність вважають це явище виявом їхнього піднесеного духу. І цілком справедливо вважають. Уявіть собі, воно ж і з худобою буває: упреться — й ані руш. Тоді хоч бий, хоч не бий — дарма, перечекати треба!.. Мине небагато часу, обридне впиратися, рушить, потягне воза, і все буде добре, як і було! Тим паче ви, панове! Ось вас замкнули в цьому гидкому казенному домі. Звичайно, вам обридла одноманітність, і душу вашу охопило сум’яття. Хвилюйтеся, кричіть, бунтуйте — я вам дозволяю все. Ми потерпимо, зачекаємо, і — рано чи пізно, все повернеться в старе річище!..— На цьому місці полковник дістав велику носову хусточку й махнув нею в бік барикади, що підпирала ворота: — Немає більше потреби, не носіть сюди нечистот, смердить дуже... Ага, а тепер у мене до вас іще одна справа, панове...— Полковник понишпорив очима по юрмі. Зупинивши на комусь погляд, запросив: — Ось ви, еге, ви, ви! Підійдіть, будь ласка, ближче, добродію. У мене голосу не стає, горло хворе...

Арештант повільно вийшов з юрми.

— У вас вигляд інтелігента. Як ваше прізвище, добродію? — чемно спитав арештанта полковник.

— Квімсадзе, Класіон Бічійович, телеграфіст!— Таким тоном кажуть: «Іди ти к такій матері!»

— Дуже приємно! — озвався полковник.— Я вас ще зранку запримітив. Ви, здається маєте честь розпоряджатися будівництвом якоїсь споруди?.. І нечистоти виносили...

Квімсадзе розгубився: що відповісти? Як бути? Та полковник сам вивів його із скрутного становища:

— Якщо ви розпоряджаєтеся будівництвом отієї вишки, то, треба гадати, ви знаєтеся на всьому цьому...— Полковник потрусив зап’ястям руки.— Є іще один керівник, я запримітив, він приймав провіант, але зараз його тут немає. Так, треба пана Коца, та ще у вас є один наглядач... неодмінно треба видати їх нам. Інакше ми не зможемо їх покарати, це ж зрозуміло!.. Ідіть і приведіть їх сюди!

Класіон зиркнув на полковника Станіслава Кайхосровича Кубасарідзе знизу вгору й сказав:

— Нехай здасться, пане полковнику, і ми його випустимо.

— Як це — здасться!..— Полковник вирішив, що справи його не такі вже й погані, коли його підлеглі й досі не здалися, й підвищив голос: — Офіцерові армії його величності... е-е-е... Кому він мусить здаватися?

— Ну, хоча б Харчо, пане полковнику! — чітко вимовив Квімсадзе.

— Що ви сказали? Харчо? — полковник метнув оком на свого офіцера.

— Ну, якщо не захоче здатися Харчо, тоді нехай здається Дардакові!

Полковник зиркнув на другого офіцера. Той здвигнув плечима.

— Це що, прізвиська, добродію Квімсадзе?

— Атож, пане полковнику.

— Офіцерові його імператорської величності здаватися в полон?! Ні в якому разі! — обурився полковник.

— Та що ви, добродію, який полон, він у нас в самій білизні у камері сидить... Нехай вибере, який з них йому до вподоби, і здасться. А як не захоче Харчо і Дардака, будь ласка, прекрасний є чоловік, освічений — Рудольф Валентинович...

— Мовчати! — заревів полковник.

— Та як же, пане... Де ж вам знайти кращих за Рудольфа Валентиновича? І не шукайте. Може, звичайно, самому Кодові сподобається хтось інший, ну, тоді вже наші з вами балачки й зовсім зайві.

— Як їх звати, як ви їх назвали, добродію Керкадзе? — лагідно вимовив один з офіцерів і витяг записну книжку.

— Квімсадзе я, Класіон Бічійович! Телеграфіст!

— Так, так, добродію Квімсадзе, як ви їх назвали?

— Харчо, Дарчо, Аліскер, Дігліа, Дардак, Рудольф Валентинович, можна й інших пошукати, якщо захочете...

— Варвари! — заревів полковник.

— Цьому ми у вашого Кода навчилися, пане! — зловтішно заперечив Класіон Квімсадзе.

Як бачите, дипломатичний талант полковника Кубасарідзе був ще в ембріональному стані, і він так сильно спалахнув, що важко уявити, який міг бути наступний його крок, коли б не одна зовсім несподівана обставина.

— Вибачайте, панове, вибачайте!— десь аж з глибини юрми лунав голос Рудольфа Валентиновича.

Люди розступилися. Полковник насторожився; Рудольф Валентинович був не сам, попереду в натовпі проторовував йому дорогу Дардак.

Вибралися, вийшли, так би мовити, на авансцену.

— Тепер ти говори,— сказав Дардак своєму супутникові.

— Ні, що ви! Я вже в трьох камерах сповідався. Тепер ваша черга, добродію,— заперечив Рудольф Валентинович.

— Та в тебе доладніше виходить, ти чоловік учений, говори, говори! — вів своєї Дардак.

— Ваша черга, добродію! — наполегливо повторив Рудольф Валентинович.

Дардак мудровано вилаявся й почав;