Дата Туташхіа

Навстіж розчинилися ворота, і в’язниця завмерла. Тільки ритмічне порипування насосів Класіона Квімсадзе порушувало тишу.

— Панове офіцери, вперед! — І під гупання барабанів у відчинені ворота в’язниці вступила перша шеренга офіцерського загону. Попереду, затуляючись великим щитом, ішов сам полковник Кубасарідзе, тільки кашкет і очі видно було із-за щита. Весь загін з усіх боків і зверху захищався такими самими щитами. Ця рухлива фортеця, здавалося, не схитнеться, хоч би й лавина навалилася на неї.

До недобудованого корпусу лишалося не більше шістдесяти кроків. Стільки ж — до другої лінії барикад, і ще кроків двадцять до під’їзду корпусу. Очевидно, офіцерський загін мав за мету розігнати бунтарів, ввірватися до корпусу й визволити Коца та наглядача. Завдання тих, що оборонялися, полягало в тому, щоб пропустити у ворота лише голову загону, «відкрити вогонь» і зім’яти решту рядів.

За командою з дахів головного корпусу й лікарні та з риштовань недобудованого корпусу на офіцерів полетіли каміння й бита цегла, що заторохтіли по щитах, якими вони прикривалися. Але загін ішов уперед. Передбачалося, що новий потік каміння зірветься з барикад, коли загін наблизиться на відстань, з якої можна буде влучати камінням, та коли на подвір’я проникла вже добра половина загону, несподівано запрацював насос Класіона Квімсадзе... Ні, то була не вода, а пружний — завтовшки як кінський хвіст — струмінь синюватої, неймовірно смердючої рідини. Струмінь той не збив атакуючих, офіцери йшли, не схитнувшись і не уповільнюючи ходи. Та коли рідина, яку викачували з асенізаційних колодязів в’язниці, бурнула за комір панів офіцерів, ряди поламались і просування їх стало повільне й хаотичне. Полковник Кубасарідзе, що йшов на чолі загону, раптом ліг на землю й накрився щитом. Офіцери розгубилися. На них падав шквал каміння й цегли. А потім — брудні, гидкі помиї полилися згори. Скінчилося тим, що полковник, розпластавшись, лежав на землі!.. Офіцерські загони з переляку одразу зламали ряди. Охоплені панікою, вони кинули свого командира напризволяще й метнулися до воріт, але їх зустрів другий ешелон, що йшов у атаку.

Там утворилося таке стовпище, така веремія, що годі й описати. Скажу лише, що насос уперто й наполегливо поливав те людське місиво, поки воно не вивалилося за ворота, і тільки десятків півтора ошелешених, побитих і потоптаних офіцерів рачкували в нечистотах, намагаючись вилізти із зони вогню.

Наказано було зупинити шквал каміння, і тоді з-під щита, що прикривав полковника Кубасарідзе, пролунала брава команда:

— Панове офіцери, за царя й отчизну, по-пластунському,— вперед!

В’язниця вибухнула реготом.

Полковник змикитив, що тут щось не так, обережно висунувся з-під щита, оглянув простір перед собою — ніщо не лилося й не сипалося ні згори, ні спереду,— і він обернувся до воріт. Дуже довго дивився на них, а потім підвівся й, залишивши щит на землі, опустив голову на груди й поплентав туди, куди вповзали останні його офіцери. Він уже майже дійшов до воріт, коли з недобудованого корпусу вигулькнув арештант, обережно тримаючи перед собою діжечку з нечистотами — такі діжечки правили в карцері за параші. Арештант підкрався до полковника ззаду, надів діжечку йому на голову й щодуху побіг назад. Полковник стягнув з себе діжечку, одкинув її і, витерши обличчя полою плаща, зник у підворітті.

Після цього інциденту учасники атаки днів три чи й чотири «лікували рани» теплою сірчаною водою в лазнях Тифліса, а намісник царя на Кавказі по телеграфу розмовляв з Петербургом, і за розпорядженням самого прем’єр-міністра полковник Кубасарідзе одержав заслужену відпустку. Гармати зі схилу Ортачальської гори забрали, а для розв’язання конфлікту політичними методами у вікні в’язниці, замість полковника Кубасарідзе, з’явився прокурор, пан Калюзе.

— Арештанти, попросіть вашого представника прийти на переговори,— звернувся він до повстанців.

Бунтарі виділили для переговорів з начальством та з іншими представниками влади двох чоловік, про яких я не раз згадував у своїх записах: добродія Гогі Цуладзе й письменника-революціонера добродія Луку Петровича Дембіна. Дипломати не гаючись підійшли до вікна. Представившись і познайомившись, парламентери передали панові Калюзе прохання арештантів, щоб військовий лікар Щелкунов відновив виконання своїх обов’язків, тобто приймав у лікарні й відвідував хворих. Як згодом з’ясувалося, воно було зумовлене тяжким захворюванням Класіона Квімсадзе. Прокурор одразу ж згодився, і Щелкунова впустили.

Пай Калюзе почав переговори так:

— До яких пір ви маєте намір затримувати пана Коца й того другого... наглядача?

— Пан Коц і сволота Моська відбувають строк покарання, пане прокуроре,— відрапортував Гогі Цуладзе.

— За що? — посміхнувшись, спитав прокурор.

— За образу людської гідності, співучасть у гомосексуалізмі, за виконання протизаконних розпоряджень властей,— відповів Лука Петрович Дембін.

— Серйозні звинувачення! — похитав головою Калюзе.— На скільки ж їх засуджено?