Дата Туташхіа

Треба ще сказати, що прокурор Калюзе приховав, а може, просто забув одну важливу обставину. А сталося ось що: в’язничну варту змінили, привели нову військову частину й розширили заборонені зони, довівши їх до ста метрів. Мета цього заміру була зрозуміла: у в’язниці не здійснювалася служба нагляду, і адміністрація застрахувала себе від можливого підкопу — кому до снаги прорити тунель завдовжки сто метрів? Історія в’язниць такого не пам’ятає. Цей захід, власне, був зайвий: у в’язниці, звідки щодня когось звільняють, неможливо забезпечити конспірації підкопу, тим паче, коли кожен тиняється з своєї волі, де хоче й коли хоче...

Шалва Тухарелі

Мені комітет доручив стежити за настроєм мас, за взаєминами різних груп І прошарків в’язничного населення і за загальною ситуацією. Я ходив, слухав, дивився, ні в що не втручався,— звичайно, коли в цьому не було кончої потреби,— і про свої враження й висновки доповідав Хомі Комодову та Андро Чанейшвілі. Даті Туташхіа ми нічого конкретного не доручали, і сам він теж нічого на себе не брав — ні обов’язків, ні відповідальності. Очевидно, через свою цікавість скрізь ходив за мною. Власне, щиро кажучи, скоріше я ходив за ним... Чи йому щастило, чи з природи він був обдарований рідкісною інтуїцією, але завжди ноги приносили його саме туди, де відбувалося щось важливе — розмова, суперечка, якась сварка. Ладен заприсягтися чим завгодно, я не тільки не хотів заводити своєї агентури, але й взагалі не збирався користуватися чужими донесеннями... Проте людська маса, народ, громада — назвіть, як хочете,— це щось незрозуміле й таємниче! Хто, звідки і як відгадав, хто мене призначив і в чому моя місія? Я не беруся відповісти на це запитання, але не минуло й двох годин після першого засідання комітету, на якому мені було доручено цю роль, як я вже мав цілий штат добровільних помічників. Приходили якісь незнайомі люди і без будь-яких моїх прохань, нічого не з’ясовуючи і не вточнюючи, як щось само собою зрозуміле, здавали мені звіт про побачене й почуте, і,— що найдивніше,— майже кожен точно знав, що потрібно мені, тобто комітетові й бунту.

Отак ми з Датою ходили разом, і це призвело кінець кінцем до того, що ми разом і звітували перед комітетом, і якось так виходило, що обов’язки, покладені на мене, стали нашими спільними.

Це було неповторною школою вивчення психіки людини, маси і разом з тим прекрасного розвагою... Тепер усе це здається набагато цікавішим, тепер, коли все давно минуло і я можу з веселою душею розказувати друзям і нащадкам про гострі переживання своєї молодості. Що я можу ще розказати?.. Маю, звичайно, на увазі щось значне... Багато всього було, але я все ж вважаю за потрібне ще раз осмислити найважливіші, на мою думку, наслідки тих подій.

Якось, іще до початку бунту, Дата Туташхіа, розмовляючи з Хомою Комодовим, висловив таку думку:

— Тут хтось недавно казав, що пригноблені мають боротися проти самої ситуації, а не з одним якимось її проявом. Я кажу, та й ти сам знаєш: я ніколи не вимагав від людини нічого, крім того, щоб вона була добра й справедлива. Зустрінеш зганьбленого, потерпілого — постарайся полегшити його долю. Але ж страждалець той і сам повинен розкинути думками, щоб допомогти і собі, й іншим. А ти спробуй, піди розкажи йому, хто його мучить, та поясни, за що той мучитель його терзає,— думаєш, він тобі подякує і воювати піде,— та й пальцем не ворухне, не зважиться, духу в нього не вистачить. Ось як змусити цього мученика хоч голос подати, за себе постояти, цьому я й хочу навчитися, Хомо-друже. Витяг я з тебе якось: «Самі не знаємо, а повчимося, то знатимемо, як царя скинути!» І в мене та сама думка, але чому збираєтеся вчитись ви і чому я,— речі різні, хоч і спільне тут теж є. Тільки моє діло набагато важче.