Кашіа повернувся до нього спиною й пішов до входу в корпус. Бадалянц поплентав за ним, закрутисто лаючись.
— Мені не вчулося, Шалво,— здивовано мовив Дата, проводжаючи їх поглядом,— і справді один Жора попросив у другого олівця й паперу?
Коли я отямився від здивування й сміху, Дата вже одірвався від двох Жор і дивився в землю, прямо собі під ноги. Глянув і я. Боже мій! Сотні тапочок і капців валялися на землі. Деякі лежали так природно, що здавалося, ноги власника й зараз іще в них. Умудритися втекти з власних тапочок, навіть не зрушивши їх з місця?!
— Дивися, хтось дременув у одній, а другу покинув! — сміявся Дата.
Я наблизився. Тут-таки, за два кроки чи й ближче, спиною до нас стояв як укопаний здоровенний чоловік. Ліва нога в нього боса, на правій — тапочка. То була з тієї пари тапка, яку помітив Дата. Дата підійшов, хотів подивитися, хто такий отой, немов навічно закам’янілий чоловік, але враз відсахнувся, затиснувши долонею носа:
— Фе-е, понавалювали, сучі сини. Смердить від нього. Та це ж Дардак! — упізнав Дата.
— Спускайтеся, хоч тапочки свої порозбирайте! Я буду їх вам розносити, чи що?! — кричав Поктія до корпусу.
Потроху народ знову зійшовся, але здебільшого то були ті, хто вважав свою блискавичну втечу виправданою. Декому соромно було за своє боягузтво, а дехто ще не отямився від страху. Словом, хлопці Поктії згаяли майже чверть години, поки скликали всіх.
Біля мене зупинився Спарапет і зашепотів:
— Ось ви тут говорили... народ. Та хіба це люди? А коли й люди, то бог їх створив, щоб тільки працювати, більше вони ні на що не здатні, а порядна людина мусить їсти,— от вона й трудиться, щоб заробити на їжу.
— А ти де був? — спитав я їхнє злодійське прєвосходительство.
— А де зараз є, там і був! Де мені бути? Не віриш, он Сича спитай!
Мітинг закінчився, зібралося близько двох з половиною тисяч підписів, на більше не було ні паперу, ні потреби.
Від Дардака ніхто й нічого путящого не міг, звичайно, чекати, але Жори згодом стали взірцем сміливості й відваги. Через два роки Жора Кашіа і Жора Бадалянц влаштували аналогічний бунт у Армавірській в’язниці і до кінця дуже добре керували ним.
Це те, що я хотів сказати про страх і про сміливість. Тепер два, на мій погляд, цікаві випадки, з потім розкажу вам про «ортачальську демократію».
Західну стіну доручено було захищати добродію Вано Тархнішвілі, та ділянка була найважливіша. Уже не пригадую, мабуть, десь на десятий день повстання йшли ми з Датою. Під корпусом сидів Вано Тархнішвілі, поринувши в роздуми. Перед ним здіймалася купа каміння. Минуле шановного Вано було дивовижне й неповторне. У двадцять років він втягнувся в нелегальну діяльність і, захоплений ідеєю відновлення грузинської монархії, все життя вперто боровся з ладом, який щедро наділив найближчих його родичів високими чинами, нагородами, посадами, багатством і всілякими маєтностями. У всьому цьому не було відмовлено і самому добродієві Вано. Проте князь Вано Тархнішвілі зі своїх шістдесяти років сорок поневірявся в численних засланнях, добровільних і вимушених еміграціях та по в’язницях. Те, що відбувалося тоді в Ортачальській в’язниці, прямо відповідало його характеру.
— Моє шанування, князю Вано! — привітав його Дата Туташхіа.
— Дай вам боже здоров’я! — Старий глибоко зітхнув.
— Як живеться, Іване Даріспановичу? — спитав я.
Вано Тархнішвілі трохи помовчав і сказав:
— Стомивсь я, Шалво... Неймовірно стомився! І коли вже воно всьому цьому настане край?
Сили, здавалося, й справді покинули його.
— Знаєте, про що я думаю, панове? — знову заговорив він до нас.
— Ми слухаємо.
— Я прямий нащадок Георгія Саакадзе[44]
. Мої предки останні триста років провели в смутах і чварах. Мабуть, у мені зібралася втома всіх поколінь роду. Зараз, на схилі віку, я це відчуваю. Я знеміг!Якийсь час мовчали.
— Відпочиньте, князю Вано,— сказав Дата.— Нехай молоді бунтують, свій борг ви сплатили з лишком. Усі це знають.
— Не можу. Моє місце тут,— добродій Вано Тархнішвілі опустив голову на груди й знов поринув у себе.
— Не піде він звідси! — мовив Дата Туташхіа, коли ми відійшли.