День відбуття

— А от він допомагав. — Стефлюк вказав на затриманого. — Він допоміг. Його ж ловили. Все! Їдь на травмпункт, забирай того Андрія, чи як його… І вези у нашу відомчу лікарню. Там поклади у стаціонар, обов’язково. Усе оформляєш, як належить, — під час проведення операції, двоє бандитів… чим вони його там… Словом, придумаєш. Дуй.

— Як скажете… — знизавши плечима, Саня вийшов з кабінету.

— Ось так, — сказав Стефлюк, потираючи руки. — А ти казав… Ніколи не пащекуй і не вимахуйся. Напад на працівників спецпідрозділу під час виконання — раз, нанесення важких тілесних — два. Перелом ноги — це вже важкі, ще й струс мозку допишемо — це як два пальці… Плюс групове — ти ж не сам був? О!.. — Дмитро навіть притис руку до грудей, наче вибачаючись, — от віриш, навіть з ходу не порахую, скільки за це можна намотати. А напавши, ви могли схотіти заволодіти зброєю і навіть стріляти. Був же постріл? Ну був же ж? А ви в рукавицях працюєте, бо зима надворі. Тож відбитки ваші на пістолеті не дуже й потрібні. Ну ти віриш, що рапорт ще не писався? Га? Ні, ти віриш, що ми напишемо його так, як потрібно?!

Затриманого наче правець ухопив. Роззявивши рота, витріщивши очі, він навіть не намагався щось бовкати, а лише з жахом лупився на слідчого.

— Загалом при бажанні сягне за десять, — підвів резюме Стефлюк. — А за цих десять тебе там так відп…, що назад хрін вернешся. Я вже не кажу, що з тобою робитимуть наші, заким до зони доберешся. За ногу товариша по зброї… Хоча це вже дрібниці.

Обскубаний цвинтарний комерсант зазіпав, намагаючись щось сказати, але на нормальну мову так і не здобувся.

— Що? — не зрозумів Стефлюк. — Чого ти роззявляєш рота? Ти що — риба?

— Я… пане начальник… — белькотів той, притискаючи руки до грудей, — пане майор! Я… пошкодуйте!

— Кого — тебе? — скривився Дмитро. — Таке чмо шкодувати?

— Я… чистосердешно… як належить! Ну повірте! Я все розповім! Кому ми вінки здаємо… Вони ж їх переробляють! Це все у нас, на комбінаті… Там такі сволочі…

— На хріна мені твій комбінат і твої вінки? — Стефлюк нахилився до нього. — Я тебе про що питаю? Про труп! Який викопали після поховання! А ти мені?

— Я не знаю! — клявся той. — Але дізнаюся, чесно! Я чув, що викопали… Он, Льонька розказував. Він же на комбінаті робить! Я взнаю!

— Добре, — погодився Стефлюк. — А тим часом ось тобі папір — пиши, що збирався. Хто там ще, крім тебе, на цвинтарі пасеться, хто переробляє, хто продає… Усе пиши, згодиться. На безриб’ї і рак — риба…

Писав злодій недовго. Переглянувши написане, майор залишився задоволений.

— Добре, — сказав він. — Два дні тобі на отримання результату. Інакше — все оце ваше кишло…

Він погрозливо потрусив аркушем під носом у затриманого.

— А тепер дуй звідси!

— Як… дуй? — той нерішуче підвівся. — А… пропуск?

— Пропуск?! — здивувався майор. — А може, ще ключі від квартири? Дуй, я сказав! Не буде результату за два дні, я ще й втечу на тебе почеплю! А яка втеча з пропуском?

Задкуючи й натикаючись на стільці та одвірки, затриманий залишив кабінет.

Стефлюк дістав сигарету й запалив, а потім зняв трубку телефону.

— Саню, — сказав він, набравши номер, — давай другого…

XX

Тридцятого грудня Сергій остаточно зрозумів, що зустрічатиме Новий, і не який-небудь, а двотисячний, рік сам. Він лежав укритий ковдрою і дивився в стелю. Ніхто не поспішав запрошувати його зустріти Новий рік разом. Після того, як він усе рідше став відвідувати секцію самбо, кудись поділися друзі. Товариші по спорту почали забувати. Сусіди по блоку також не часто відвідували його після переселення до окремої кімнати, яку він тепер міг собі дозволити. Останню зі своїх подруг, Марину, він бачив два місяці тому — випадково. Відтоді кілька разів вона дзвонила, але він не мав часу і, хоч не хотів собі у тому зізнатися, бажання бачитися з нею. Їхати додому до батьків також було пізно, ще й з такою ногою… Якби хто сказав йому півроку тому, що він отак зустрічатиме нове тисячоліття, Сергій просто не повірив би.

Зараз у будинку Гайдукевича, напевно, готуються до походу у печери. По екзотику. А можливо, ніхто вже й не готується. Може, глава фірми давно припаркував свою «ауді» біля дев’ятиповерхівки, де живе розкішна блондинка у чорній сукні, а молода, порядна та розумна дівчина з великими виразними очима, яка навіть не згадала про нього, що лежав з її милості на самоті у чотирьох стінах, сидить зараз на килимі та пестить своїх доглянутих псів. Усе стало на круги своя. І не повинно бути йому ніякого діла ні до Гайдукевича з його коханками, ні до псів, що табунами тинялися по віллі, ні до її чарівної господині. Ні-до-чо-го.

Порозглядавши стелю ще хвилин десять, Сергій накинув спортивну куртку і покульгав у вестибюль. Черги на телефон довелося чекати. Марини вдома не виявилося. Не виключено, вона вже готувалася до зустрічі Нового року десь в іншому місці, там, де її могли належно оцінити. Повернутися нагору, так ні з ким і не поговоривши, було б зовсім сумно і Сергій, повагавшись, набрав телефон Валерія.

— Ну, що, — запитав він, коли той озвався, — ти вже готовий до новорічного сафарі?

— Звичайно!