День відбуття

І Сергій ще раз, зробивши легкий захват, показав, як це має бути, випростуючи коліно, але не проводячи прийому до кінця. Що сталося далі, він спочатку просто не зрозумів. Ногу в коліні простромив різкий біль, щось хруснуло. Скрикнувши, він присів на килим. Юлія, відійшовши на крок назад, перелякано затулила долонею рота.

Перекотившись на килимі долілиць, він кілька секунд лежав нерухомо, поки вщух гострий біль. Травма явно серйозна, а від усвідомлення того, як вона отримана, він мало не плакав. Оце так вчудила. Учениця…

Сівши, він спробував поворухнути ногою в коліні, не звертаючи уваги на її «охи» та «ахи». Юлія крутилася навколо, не знаючи, чим допомогти, вибачаючись та завіряючи його, що це сталося зовсім випадково. Сергія це злило ще більше.

— Помовч, га? — майже лагідно попросив її він.

Юлія відразу замовкла і сіла поруч з ним. Стати зараз на ногу годі було й думати. Тим не менше, коліно повністю згиналося й розгиналося, щоправда, там наче щось заважало. Він попросив у неї поліетиленовий пакет з водою і приклав до коліна. Біль потроху вщух. Разом з ним вляглася й лють. Юлія сиділа поруч і дивилася в одну точку на килимі.

— Ну добре вже, не переживай так, — сказав він їй. — Минеться. Нічого страшного.

Сергій спробував піднятися і йти. Ставати на ногу було важко, хоча й можливо.

— Ось і плакали ваші печери, — невесело зауважив він.

— Та біс із ними, з печерами, — махнула рукою Юлія. — Аби нога загоїлась. Я покличу Рината, він відвезе тебе до лікарні.

— Куди?! — Сергій ледве стримався, щоб не сказати ще чогось. — До якої лікарні? От до гуртожитка дійсно не завадило б, бо на педаль я навряд чи такою ногою зможу натиснути…

Юлія взяла радіотелефон і, зв’язавшись з Ринатом, кількома словами пояснила йому, що сталося. І при цьому ніяких натяків на те, що потрібно робити. За півгодини замість Рината з’явився сам Гайдукевич. Сергій на той час уже перевдягнувся і сидів у вітальні. Нога стягнута еластичним бинтом, на коліні рятівний холод. Зайшовши, бос тільки скрушно кивнув:

— Ну, я так бачу, скоро ви тут взагалі одне одного повбиваєте…

— Прикра випадковість, Борисе Олександровичу. — Сергій почувався як обпльований. — Буває…

Гайдукевич важко зітхнув і подивився на Юлію, як здалося Сергію, думаючи в цей момент про щось інше.

За десять хвилин Ринат, завівши його «вісімку», виїхав за ворота.

— А може, все-таки на травмпункт? — не змигнувши оком, не міняючи свого кам’яного виразу обличчя, запитав він.

Це тільки підкреслювало насмішку.

— Шеф розпорядився у гуртожиток — значить, у гуртожиток, — спокійно відповів Сергій, заплющуючи очі.

XVII

Отримуючи від прокурора санкцію на ексгумацію тіла, слідчий обласного відділу внутрішніх справ Дмитро Стефлюк ніяк не розраховував, що з цього може закрутитися нова гучна та заплутана справа. «Чергова булька»… — думав тоді він. Начальству байдуже — ексгумація то й ексгумація. Не їм їхати на цвинтар, бігати з документами, спілкуватися з родичами загиблого, займатися потім відписками.

Стефлюк не вважав за потрібне розкопувати свіжу могилу загиблого від нещасного випадку хлопця. Та результат вразив наче грім усіх і його в тому числі.

Чотири дні тому небіжчика поховали у присутності більш ніж п’ятдесяти свідків. Ховали, як належить. Зі священиком та чисельними вінками. Ті самі четверо роботяг засипали могилу і встановили тимчасовий дерев’яний хрест. Родичі та друзі поскладали вінки та квіти. У такому стані й залишили місце поховання близько п’ятої години вечора.

До могили щодня навідувалися батьки загиблого та дружина. Нічого підозрілого вони не помітили. Усе залишалося неторканим.

А на четвертий день ті самі робітники на вимогу слідства викопали пусту труну. Домовину обстежували ретельно. Ніяких пошкоджень від гострих предметів, якими б підважували віко, скоріш за все, у темряві — хто б наважився на таке за дня?! Тільки вночі. Вінки повинні були обережно позбирати і розкопати яму. Гріб назовні, судячи з усього, не витягався, оскільки всередину, коли забирали тіло, потрапив ґрунт. До того ж не знати, навіщо видерли тканину, що вистеляла дно труни. Білий шовк. Скільки там його, щоб, припустимо, тримаючи за чотири кінці, наче на ношах, підняти тіло наверх і донести до машини? Ні, це здавалося явно неможливою справою. Тим більше обдерти його, не витягаючи покійника… Ні, тканина міцна. Легше вже її було віддерти від країв труни, всю разом. Але видерли тільки на дні. Вони що, підняли тіло, а потім дерли шовк? Для чого? Невже у труні щось могло бути сховане? Тоді навіщо тягти кудись мерця? І чому тканину не кинули тут же? Замотали у неї те, що знайшли на дні домовини?

Експерти були спантеличені. Вони вважали, що віко було зняте якимось доволі дивним способом, оскільки на ньому не знайшлося ніяких інших пошкоджень, окрім зроблених робітниками під час ексгумації. Канали цвяхів були щільними, цвяхи заходили туди з зусиллям. Це наводило на думку про заміну труни іншою, такою самою. Та разом з тим у ній знайшли сліди перебування трупа.