День відбуття

— Ну добре, — сказала Юлія, — не можна Акбара, то хоч Кнопика?

Кнопиком називався той дрібний пащекуватий тер’єр.

— Візьму його у рюкзак — і все, — продовжувала насідати Юлія.

— Я категорично проти всяких псів взагалі, — Сергій знову відчув, що втрачає терпець. Правду казав Валерій про дилетантів на кшталт Гайдукевича і його команди. — Я тоді просто не піду. Коли ви там опинитеся, то самі зрозумієте, наскільки позбавлена глузду ідея взяти з собою будь-якого пса, навіть дрібного.

Гайдукевич подивився на Юлію і сказав:

— Ну, гаразд уже… Обійдешся без своїх улюбленців, якщо такі справи.

Юлія тільки скривила губи. Склалося враження, що такий поворот подій відчутно зіпсував їй настрій. Гайдукевич уточнив ще декілька дрібниць і тим удовольнився. Олега та Рината, здавалося, взагалі нічого не обходить.

Збіговисько закінчилося. Всі порозходилися. Юлія пішла перевдягатися перед тренуванням, хоча, як здалося Сергієві, тренуватися їй сьогодні зовсім не хотілося. В гаражі залишився тільки Гайдукевич, який перешнуровував черевики за порадою Сергія, а той востаннє перевіряв усі кишенькові акумулятори, коли на вулиці біля брами зупинилася якась темно-сіра іномарка. З машини вийшов чоловік у коричневому пальті, і бос покрокував йому назустріч.

Сергій умить поставив на підлогу акумулятор і розстібнув рюкзак, що стояв до нього найближче. У гаражі було темнувато і знадвору ніхто б не зміг побачити, що там робиться. Він сам не знав, що його спонукало зробити це. Якась невиразна підозра, майже неусвідомлена. Хто зна, чого чекати від людей, які збираються тягти під землю улюблену «псарню». Зверху лежала накидка, кілька бляшанок консервів. Озирнувшись на двері, Сергій запхав руку ще глибше і намацав здоровенну котушку… риболовної жилки, імпортна, на здоровезній котушці. Сергій рідко рибалив, хіба що за компанію з друзями, проте уявлення мав. Це була дорога імпортна волосінь. Тонка та міцна.

Сергій защіпнув рюкзак і поліз до іншого, та, озирнувшись, побачив, що Гайдукевич уже прощається зі своїм гостем. Він спробував підняти рюкзак. Ні чорта собі! А сюди він що натолував? Може, й свою улюблену енциклопедію поклав? А чого? Почитати при нагоді у печері під ліхтарем… Як його? Джеремі Патерсон… Сергій встиг-таки обмацати другий рюкзак, відчувши серед речей щось важке, металеве, замотане у поліетилен. А ще в рюкзаку була така сама бобіна з рибальською жилкою.

XV

Ранішній приморозок ще не відпустив, і люди у кирзаках та робах, допалюючи дешеві цигарки, кривилися, передчуваючи, що до всього ще й доведеться роздовбувати кірку, якою взявся верхній шар ґрунту. Огрядний чоловік з пошарпаним шкіряним кейсом стояв осторонь, явно чогось очікуючи. Почувся хрускіт злежаного снігу, і на стежині між могильних хрестів з’явилася група людей. Попереду йшов молодий іще чоловік у шкіряному кашкеті, за ним жінка у чорному, що трималася за лікоть мужчини старшого віку. Позаду крокували двоє в міліцейській формі.

Передній, підійшовши до чоловіка з кейсом, простягнув руку:

— Скоро ви, Зеновію Петровичу? Починаємо?

— Вперед… — відповів той. — Чого розтягувати задоволення?

Судмедексперт Зеновій Петрович Ковалишин мав усі підстави для невдоволення. Те, що його чекало у найближчі години, аж ніяк не можна було вважати приємною справою.

— Працюйте! — скомандував робітникам «шкіряний кашкет».

Ті почали спроквола розбирати застромлені у землю рискалі. Один із них підійшов до свіжої могили і незграбно почав збирати вінки з попаленими запальничкою траурними стрічками — захистом від нічних «підприємців». Жінка у чорному, бачачи це, голосно схлипнула й уткнулася у плече старого, з яким прийшла. Лопати задзвеніли, роздовбуючи мерзлий ґрунт.

— Що, нові обставини відкрилися? — в’їдливо запитав Ковалишин.

«Шкіряний кашкет» — слідчий Дмитро Стефлюк, — зітхнувши, витяг з кишені сигарети і запалив.

— Дурня якась… — Він глибоко затягнувся.

— Вам що, — судмедексперт і собі дістав сигарету, прилаштувавши кейс на пеньку, — ви протокол складете і сидітимете в кабінеті. А розтин мені робити.

— Зеновію Петровичу, ну ви вірите, що це не моя забаганка? Усе з відома прокурора…

— Скільки він… — похмуро перебив судмедексперт. — Три доби?

— Чотири, — поправив Стефлюк.

— О Боже… — той тільки сплюнув на землю, — самий смак…

— Хто на що вчився, — без натяку на посмішку зауважив слідчий. — Зате ваш клієнт не вистрілить у вас і ножем не штрикне. Хіба що посмердить трохи.

Робітники викидали останню землю і вже прилаштовували мотузки, вилазячи один за одним нагору. Труну зрушили і почали повільно підіймати. І тут сталося щось непередбачуване. Робітники загомоніли і скоординованість їхніх дій порушилася.

— …шляк трафив… — почулося звідти.

Один злякано відступив убік, інші просто покидали мотузки.

— Хлопці, що там? — не зрозумів слідчий і разом з Ковалишиним рушив до купи вивернутої землі.

— Гадом буду!

— Бігме, щоб я здох… — обурювався котрийсь із робітників.

— У чому справа? — Стефлюк зазирнув до ями. — Піднімайте!