День відбуття

— Еге, начальнику, немає кого піднімати! Пусто! — бив себе у груди один, що вже зранку виявився напідпитку. — Ми ж його і закопували! Такий бугай, яких мало. Під два метри. А тепер я сам гріб потягну!

— Навіть віко не на місці! Он, зсунуте!

Родичі небіжчика стояли осторонь і поки що нічого не розуміли. Віко справді було зсунуте, відкриваючи для огляду кутик білого шовку, яким була оздоблена труна зсередини.

— От і тягни, тільки швидше, — попросив Стефлюк.

Робітники порозбирали мотузки, і труна, оббиваючи стіни, швидко поповзла вгору.

— Чорт забирай… — пробурмотіли обидва, коли домовина легко вискочила з ями і посунулася по ослизлому ґрунті.

Стефлюк сам допомагав підняти віко. Білий шовк, вимащений землею та глиною, залишався лише по боках труни, а з дна тканина була видерта, і на голих дошках лежало кілька грудок землі. Жінка страхітливо закричала, розплющивши від нестями очі й затуляючи рота обома долонями. Несподівано крик урвався, і вона простяглася на землі. Той, хто стояв поруч, так і не встиг її підхопити. Вочевидь ця картина і в нього викликала шок.

Все вляглося за якихось дві години. Працював мотор мікроавтобуса, який привіз судмедексперта і повинен був забрати ексгумоване тіло. Бригада експертів, викликана з відділку, щойно відбула.

— Прийміть мої вітання, Зеновію Петровичу, — у звичній манері зауважив Стефлюк. — Вам вдалося уникнути «приємної» процедури…

— Н-да… — погодився той. — Прохлопали ви, хлопці, прохлопали. Хтось «ексгумував» його раніше. Гадаю, тієї ж ночі, після похорону. Може, вже й «розтин» провів — на маленькі шматки. І будьте здорові… Тепер шукайте. — Цього разу вже він відігравався на слідчому.

— Що там з дружиною? — запитав Стефлюк, переводячи розмову на інше і намагаючись приховати емоції.

— «Швидка» забрала. В машині опритомніла. Не переймайся, — похлопав його по плечі судмедексперт. — Одним глухарем більше — одним менше…

— У мене ще такого не було, щоб тіло пропало… — вів своєї Стефлюк, не звертаючи уваги на в’їдливість колеги. — 3 могили!

— Було! — махнув той рукою. — Пам’ятаю, було колись щось подібне. От не пригадаю, які там обставини… А ти… Знаєш що? Ти прогуляйся до Демидовича! Сходи-сходи. Він тобі все розповість. Пенсіонери люблять, щоб їх відвідували.

— Нарешті щось слушне, — погодився Стефлюк. — А то вам би тільки підколювати…

— А ще… — Ковалишин змовницьки підняв палець догори, нахиляючись до слідчого, із задоволенням бачачи, як той перетворюється на саму увагу, — ще одна цінна порада. Якщо не знайдеш — є варіант списати на відповідні, як то кажуть, структури.

— Тобто? — не зрозумів Дмитро.

— А кажуть, що іноді тіла найбільших грішників темні сили усілякі прямо звідти забирають… — Судмедексперт розплився у посмішці.

— Ідіть ви в баню, — Стефлюк сплюнув спересердя. — От побачите, Петровичу, навмисне знайдемо. Побачите! Навмисне! Щоб ви не були таким розумним і все-таки покопирсалися у ньому. От тоді я поглузую.

І, зробивши прощальний жест, він рушив до машини.

XVI

Це тренування мало стати цього року останнім. Так вирішив Сергій. До Нового року залишалося три дні. Юлія не проти була потренуватися ще завтра, але йому вдалося відмовити її. Все-таки, якщо вони дійсно збиралися подолати обраний маршрут, належало бути свіжими та бадьорими. І уявляючи собі майбутню подорож, Сергій трохи хвилювався. Новачки ходили у печери й раніше, але завжди тих, хто навідувався туди регулярно, у групі було більше і все проходило нормально, без пригод. Зараз же він мав іти один із групою новачків, хай навіть фізично підготовлених. Певний ризик, звичайно, був. Добре, хоч із керівництвом клубу все вдалося владнати. Хтозна, як би було, не піди Валерій у нього на поводу. Президент клубу вже кілька днів перебував у від’їзді, й у його відсутність саме Тализін розпоряджався усім. Доведеться розкрутити Гайдукевича на пару «зелених» і для нього.

Подумки Сергій постійно повертався до майбутнього походу у підземелля. Хотілося все передбачити й нічого не забути. Тому й виглядав він розслабленим та дещо відстороненим. Юлія помітила це відразу і навіть поглузувала з нього, зауваживши, що на тренуванні потрібно бути зібраним. Він тільки посміхнувся. Йому також здавалося, що її гризуть якісь проблеми, але запитати про це він, як завжди, не наважився.

Та за годину процес дещо пожвавішав. З’явився темп і навіть якесь натхнення. Прийом, який вони сьогодні відпрацьовували, було повторено вже кільканадцять разів, але Юлія вперто не хотіла засвоювати один його елемент, наче навмисно роблячи це неправильно. Таке траплялося не перший раз, все завдяки її впертості. Нарешті Сергій почав втрачати терпець.

— Ти можеш зрозуміти, — втлумачував їй Сергій, — що треба повністю включити коліно! Ось, розігнути! Нога має бути в цей момент прямою, інакше я просто переступлю через твою ногу — і все. А так — на, спробуй переступи! Що, не виходить?