День відбуття

Господар авто був високої думки про здібності своєї дружини.

— То як? Що ви вирішуєте?

— Можна спробувати, — зважився Сергій. — Коли починати?

— Хоч завтра. — Новий знайомий вийняв з внутрішньої кишені пальта якусь картку і простягнув Сергієві. — Ось візитівка. Там адреса й телефони. Мою подругу звати Юлією. І ще одне. — Він зробив паузу. — Не афішуйте ніде цієї домовленості, хоч, власне, особливої таємниці тут немає. А по-друге, не намагайтеся встановити зі своєю ученицею якихось відносин, окрім робочих! Ви розумієте, про що я? Позбудетеся щонайменше заробітку.

Машина загальмувала біля бульвару Космонавтів. Не знаючи, що йому зараз більше належить — радіти чи дивуватися, Сергій потис руку своєму новому знайомому, вийшов з машини й розчинився у темряві студмістечка.

II

Автобус повернув з широкої вулиці й зупинився. Більшість пасажирів вийшла, і двері зачинилися. Тепер за вікном пропливали тільки одноповерхові будинки. Це була стара околиця міста. Інші околиці являли собою новобудови. Високі глухі огорожі, однакові ворота, пофарбовані, як правило, в синій або зелений колір, вікна з віконницями, що зачинялися на ніч колодками. На деяких воротах траплявся напис: «Обережно, злий собака». Хоча це, звісно, не означало, що за іншими воротами, де не висів цей банальний напис, злого собаки не було. Швидше, навпаки. Це був район, де вулиці рано порожніли, а пізні прогулянки часто приховували небезпеку. Сергій рідко потрапляв сюди і відверто не розумів, навіщо такий солідний мен заперся в цю глухомань. Він витяг з кишені і ще раз роздивився візитівку.

Борис Олександрович Гайдукевич

директор фірми «Магнолія»

оптові поставки товарів

телефон 44-79-52

факс 44-12-28

Солідний мен. Сергій уявив собі його коханку — свою майбутню ученицю. Звичайно, коханку, оскільки Гайдукевич назвав її дружиною після деякої заминки. Без сумнівів, це молода, достатньо фігурна, але дещо загодована дівиця, густо нафарбована, якій набридли пікніки, басейни та аеробіка і яка не знала, куди себе подіти від нудьги. Що ж, хай навіть так. Він їй покаже бойові мистецтва. Щодня по дві години, і здере з неї кілька кіло сала, а з нього сто п’ятдесят доларів на місяць, якщо вже вони в нього зайві. Шкода тільки буде, якщо їй це все швидко набридне. Безперечно, вона в нього ще й закохається, у крайньому разі, схоче спробувати його не тільки як тренера. Чомусь він був наперед у цьому впевнений. Ще не побачивши її, Сергій відчував до неї якусь неприязнь. «Дзуськи», — подумав він і вирішив: будь-що братиме в неї лише гроші. І хай кусає собі лікті і спить зі своїм підстаркуватим котом. Напевно, вона не звикла, щоб їй відмовляли.

Автобус прибув на кінцеву зупинку. Тут кінчалися будинки, трохи далі починалася якась заросла деревами балка, і за нею вже розташовувалися будинки зовсім іншого штибу — дво- та триповерхові, з білої цегли та отиньковані кришкою, обшиті пластиком, з охайними доріжками та зеленими газонами. З великими вікнами без віконниць. Тут починався зовсім інший світ. У дворах кількох будинків стояли машини, звичайно, іномарки. Потрібний будинок Сергій побачив ще здалека. Він був один із найкращих. Паркан — ковані ґратки між стовпчиків з білої цегли — взагалі виглядав ефектно.

Таблички з банальним застерігаючим написом тут не було, але, прочинивши хвіртку, Сергій побачив, що просто на нього йде здоровезний кудлатий пес — кавказька вівчарка. Хвіртка зачинилася сама. Пес підійшов до огорожі, понюхав повітря, двічі гавкнув для годиться і, розвернувшись, потрусив до хати. Тільки-но Сергій подумав, чи варто це розцінювати як запрошення, коли на порозі з’явився сам господар у шортах та пробкових сандалях на босу ногу, хоч надворі був квітень. Він махнув рукою, запрошуючи до будинку. Підозріливо оглядаючись на собацюру, Сергій проскочив у відчинені двері.

Господар подав йому руку, показав вішалку, поцікавився здоров’ям та настроєм, завів до кімнати й гукнув:

— Юлю! Юліє!

Почулися легкі кроки сходами вниз, і вона увійшла до кімнати. Сергій, який уже встиг впасти у запропоноване крісло, автоматично підвівся, вітаючись з жінкою. Цього разу інтуїція підвела його. Дівчина, яка стояла перед ним, не мала нічого спільного з тим, що намалювала його уява. Висока на зріст, лише трохи нижча за нього. Струнка, худорлява. Руки зі сплетеними пальцями перед собою. Але найбільше вразило обличчя новоявленої пані — бліде, з дуже тонкими рисами і великими виразними очима, які, здавалося, наче обмацували його. Чорне волосся, схоплене ззаду заколкою чи гумкою, тонка, тендітна шия. Ну і, звичайно, молодість.

— Добрий вечір, — просто сказала вона.

— Добрий вечір, — ледве видобув із себе Сергій.

— Ну, не буду вас представляти, — сказав Гайдукевич, — оскільки заочно ви вже знайомі. Спортзал готовий, не буду заважати. Працюйте, молоді люди.