День відбуття

Він зупинився серед кімнати і провів руками по обличчю, яке починало пашіти. Треба ж так накрутити себе! З Тализіним вони відлазили за ці роки, напевно, не одну сотню підземних кілометрів. Цей діловий та імпульсивний геній-технар завжди викликав у нього особливу симпатію. Він втягнув його у цю авантюру, а сам сидить у своїй «барлозі» і чекає, чим усе скінчиться! Їхати просто зараз? Перехопити їх уже не вдасться. Пізно. Розшукати там, у печерах? Неважко, адже маршрут йому відомий — Серце Диявола. Навіть якщо припустити, що його несподівано змінили, у спелеологів існує правило — ставити на скелі при вході напрямок маршруту крейдою. Це завжди робить старший групи. Вийшовши назад, він же й стирає напис. У будь-якому разі Тализін обов’язково поставив позначку. От тільки чи здогадався зробити це непомітно?

Хай там як, знайти їх можна. А що далі? Сидять вони у Серці Диявола, п’ють шампанське. Добрий день, я прийшов, мовляв, уже видужав. З Новим роком!

«Приперся…»

Сергій відчинив шафу і витягнув стару спортивну сумку, де завжди було зібране все необхідне. Чоботи лежали окремо. Він постояв у нерішучості, колупаючи пальцем оббитий нержавійкою носок чобота та шипи на підошві. Потім поставив чоботи на підлогу, дістав з шухляди еластичний бинт і звичними рухами почав мотати коліно.

Коли постукали у двері, він був уже вдягнений. Хто це? Мала би бути Марина. Обережно, щоб не стукати шипами об підлогу, Сергій підійшов до дверей і став збоку.

— Хто?

Настала пауза. Напевно, Марина викотила очі, почувши таке.

— А ти що, ще когось чекаєш?

Сергій відчинив двері. Марина увійшла, здивовано оглядаючи його, та так і залишилася мовчки стояти посеред кімнати, дивлячись на його «струйові» чоботи, усі в кишенях брезентові штани, таку ж куртку та чорну спортивну шапочку. Вона дуже добре знала, для чого призначене таке вбрання.

— Що це все означає? — запитала вона. — Як… це розуміти? Ти що, з глузду з’їхав? Я все кидаю…

— Тихо, — сказав Сергій, — я тебе прошу, помовч і не додавай мені проблем. У мене їх і так досить…

— Чого ж ти дві години тому не казав мені про свої проблеми? — мало не закричала Марина.

— Не репетуй, — зловісно промовив він. — Сядь тут і сиди тихо. Дві години тому їх ще не було. Прошу тебе — сядь і посидь десять хвилин мовчки.

Сергій не хотів ображати її, більше того, потребував її допомоги. Він дістав два поштових конверти, два аркуші паперу, копірку і, не звертаючи на Марину уваги, почав писати.

«Я, Сергій Вертепний, член обласного клубу спелеологів, 31 грудня 1999 р. о 13 годині 20 хвилин вирушив у підземні печери поблизу с. Малиновичі на пошуки групи, яку повів туди двома годинами раніше Валерій Тализін, заступник президента цього клубу.

Склад групи:

1. Борис Олександрович Гайдукевич, директор фірми „Магнолія“, проживає по вул. Білецькій, 8.

2. Юлія — його дружина або подруга.

3, 4. Ринат та Олег — охоронці.

5. Григорій — невідома мені особа: низький на зріст, середнього віку, з вусами, палить дешеві цигарки, можливо, випиває.

Ймовірний напрямок — західна гілка, Серце Диявола.

Підозрюю, що члени групи спланували злочин, і Тализіну, який про це не знає, загрожує небезпека.

Те, що цей лист потрапив до вас, означає, що я не повернувся з печер у призначений час, а отже, мої підозри підтвердилися.

С. В.»

Перечитавши лист, Сергій поклав обидва примірники в окремі конверти та заклеїв. Тільки тепер він подивився на Марину.

— Якщо я не з’явлюся завтра до дев’ятої ранку, — сказав він, — передай цього листа у найближчий відділок міліції черговому, а цього — дружині Валерія Тализіна, ти знаєш його. Адреса написана на конверті. Ти все зрозуміла? Їй же повідомиш про другий лист, який ти занесла до відділку. Вибач за Новий рік. Я не розраховував на такий поворот подій.

На Марину було жалко дивитися. Її обличчя знову змінилося, і замість гніву та образи Сергій побачив якесь побоювання, а потім і переляк.

— Що це означає? — тільки й спитала вона.

— Немає часу пояснювати, — сказав Сергій. — Але запам’ятай, якщо ти розкриєш листа або зробиш щось таке, чого я не просив, а мені все-таки вдасться повернутися, то скручу тобі голову. Пробач.

Він легенько підштовхнув її до дверей і, «ощаслививши» ніяким поцілунком десь біля вуха, додав: