День відбуття

Це означало, що саме цього дня група з шести чоловік, яку вів Тализін, вирушила у західну гілку до Серця Диявола. Вдягнувши каску і увімкнувши на ній ліхтар, Сергій пройшов кроків по сто у кожному з напрямків, які відкривалися з зали. Ніде ніяких жилок прив’язано не було. У західному напрямку він пройшов ще далі. Повернувшись до зали, задумливо почухав потилицю.

Жоден із залишених у головній залі рюкзаків не належав Валерію. Озирнувшись, хоч у печері явно нікого не було, переборюючи неприємне відчуття, Сергій відкрив один рюкзак. Шампанське, коньяк, консерви, штани, куртки. У другому був тільки одяг. Теплий одяг, якщо не брати до уваги ліфчика, трусиків, натільної сорочки, словом — повного набору леді. Там же була і пляшка з прозорою рідиною. Відчуття, що порпаєшся у чужій білизні, стало нестерпним, і він склав усе назад, щоправда, відкупоривши перед цим пляшку. Це був спирт.

Чим же вони збиралися святкувати Новий рік, якщо все залишилося тут? Можливо, Тализіну вдалося їх переконати, що не варто тягнути цей вантаж у такий маршрут? Тоді де решта багажу? Виходило, що всі ті молотки, зубила вони потягли з собою. Жилку, до речі, також. А для чого їй тут знадобився повний гардероб? Ну, труси — біс із ними, жінка все-таки… А шерстяні спортивні костюми, пухова куртка — наче на полюс… Адже він пояснював, що у печерах не холодно, а порівняно з тим, що робиться надворі, взагалі тепло. А хто, цікаво, питиме спирт? Хіба той вусатий «чмурик»? Але чому тоді пляшка лежить біля жіночої білизни?

Сівши на свою сумку, Сергій притулився спиною до скелі. Надто багато питань без відповідей, щоб, плюнувши на все, їхати додому. Але водночас чогось іще не вистачало, щоб вирушити західною гілкою слідом за групою у Серце Диявола. Машина залишена не в селі, більше того — захована. Це погано. Їжа і, головне, пляшки залишені у залі. Також погано. Вся підозріла амуніція взята з собою — і це погано.

І раптом він вловив ще одну невідповідність. Яким би масивним та потужним не виглядав захований у кущах «форд», все-таки це легковик. Ну скільки могло у ньому вміститися? Максимум шість чоловік, якщо тіснитися. Якраз із шести чоловік складалася група. Але ж двоє людей лишилося в машині. Не виключено, вони прибули двома машинами, але одна поїхала. Може, розраховують, що на зворотному шляху місця вистачить? Тоді хто зайвий? Враховуючи наявність мадам, виходило, що Юлія. І, напевно, Тализін.

Чортівня. Повна чортівня. Навіть хотівши когось позбутися, навіщо таке організовувати? Та ні, насправді все простіше й банальніше.

Він пройшовся ще раз по залі, присівши кілька разів. Коліно в еластичному бинті поводило себе цілком стерпно. З його навичками та досвідом до місця можна дістатися години за півтори. Якщо там усе гаразд, то ще півтори забере шлях назад. Година їзди додому. Саме час зустрічати нове тисячоліття. Ще раз мацнувши себе по кишенях, він пірнув у розщелину.

XXIII

Шлях долався легко. Травмоване коліно практично не нагадувало про себе. У свою чергу, Сергій намагався максимально його берегти. Скоро все з’ясується, і він закінчить цю, не знати яку за рахунком, підземну подорож там, де і почав її. А над своїми тривогами просто посміється. Він вирішив, що розповість усе Марині. Можна буде посміятися разом. Стрілки годинника щойно минули п’яту.

Сергій наближався до входу у Західну сітку. Досі він рухався єдиним можливим шляхом — коридором завширшки близько метра і заввишки три-чотири метри. Різких поворотів тут не було, особливих перешкод також. Це була західна гілка. Вона тяглася дуже далеко і закінчувалася тупиком. Та в одному з бокових відгалужень просто під ногами відкривалася вузька діра, яка вела донизу, — Гусяче Горло. Надзвичайно вузький прохід міняв кілька разів свій напрямок і нарешті, забравши круто вгору, відкривався у невеличку залу, в якій лише невисока на зріст людина могла повністю випростатися.

Тут починалася Західна сітка — найменш вивчений район підземних печер. Ходи розгалужувалися, і дістатися до Серця Диявола звідси можна було кількома шляхами. Який з них обрати, Сергій ще не знав. Можна було довго дискутувати, який з них легший. Думка про це їх з Валерієм могла не співпадати. Разом вони завжди ходили через Хмарочос, оскільки там розташовувалися найменш досліджені печери, але цей маршрут був однозначно важчим. Отже, Тализін мав обрати один з трьох, які залишилися. Який? Але ці вагання знову ж таки були позбавлені глузду. Навіть якби Сергій знав, який шлях обрала група, то навряд чи міг би відразу визначитися, що краще — йти ним же чи обійти їх іншим. Зустрічатися з усіма він категорично не бажав.